Гарантії права на інформацію — сукупність умов та засобів, спрямованих на забезпечення права вільно одержувати, використовувати, поширювати і зберігати інформацію. Гарантованість права на інформацію — один з основних принципів інформаційних відносин в державі, суспільстві. Перелік Г. п. на і. містить Закон України про інформацію (ст. 10). Г. п. на і. забезпечуються: обов'язком органів державної влади, органів місцевого самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; створенням в державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації; вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; створенням механізму здійснення права на інформацію (див. Інформаційний запит); встановленням юридичної відповідальності за порушення законодавства про інформацію; здійсненням державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію. У порядку контролю Верховна Рада України може вимагати від урядових установ, міністерств і відомств звітів, які містять відомості про їхню діяльність із забезпечення інформацією заінтересованих осіб. Г. п. на і. забезпечуються й іншими гарантіями, передбаченими національним законодавством.
Згідно зі ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Підтримуючи дане положення Конституції, усе ж таки зауважимо, що відповідно до наших спостережень, чим більше значення проголошені ідеї мають для суспільства, тим важче вони практично втілюються, тим довшим є їх шлях до конкретної особистості.
Не є виключенням і конституційне право громадянина на інформацію. У чому саме полягає дане право і які основні проблеми існують сьогодні у його реалізації, буде розглянуто нижче.
Проблеми утвердження пріоритету людини в економічній, політичній і духовних сферах, які наразі постають перед суспільством, тісно пов’язуються із нормальним обігом інформації та оптимізацією соціального управління. Перехід до ринкових відносин, формування правової держави, демократичних традицій, інститутів і норм, – усе це є засобом для досягнення мети, яка полягає у створенні сприятливих умов розвитку окремої особистості, а отже, і суспільства в цілому. Економічна, політична і судова реформи є потрібними для ефективного взаємовигідного соціального управління і повноцінного обміну інформацією, що забезпечує свободу і гідну життєдіяльність людини.
І ринок, і демократія, і правова держава є економічним та політико-правовими формами, котрі створюють оптимальні на сьогоднішній день умови для функціонування суспільства, для прогресивного розвитку його інформаційного наповнення. У суспільстві інформація є основою для дієвого функціонування економіки, політики, права, запорукою прогресу.
Не випадково, ринкові відносини, які функціонують на засадах самоорганізації, не можуть існувати за умов відсутності повноцінного інформаційного середовища, без нових інформаційних технологій, без усвідомлення того, що є у людей і чого саме їм ще не вистачає; демократичні інститути і норми не можуть реально існувати без інформаційної свободи та якісно нових структур в сфері комунікації, які допомагають приймати рішення; особистість, громадянське суспільство не можуть впливати на державу без концепції найбільш повного забезпечення прав людини, і перш за все права, на інформацію, яке дає можливість наблизитись до аксіоми “управляє світом той, хто володіє інформацією”.
Будь-яке монопольне розпорядження інформацією, яке притаманне, насамперед, тоталітарним державам, згодом впливає і на саму державу; воно приводить суспільство у глухий кут в економічній, політичній і правовій сферах. На перший погляд дозування інформації з боку держави є вигідним для самої держави, але це – тільки на перший погляд.
Коли держава інформує своїх громадян “дозовано”, неповно і неправдиво, це призводить до отримання такої самої зворотної інформації, що відповідно унеможливлює таку важливу стадію управління як прийняття адекватних рішень.
Досвід нашого суспільства переконливо це підтверджує. Обмеження інформації на міжнародній арені і всередині країни (надмірна засекреченість, відсутність достовірної статистики і гласності, надання на різних рівнях “вигідної” інформації тощо) уже призвело до багатьох помилок. Достатньо пригадати, що 70% нормативних актів, які стосуються прав і свобод громадян у СРСР, були закритими [«Известия», 1 декабря 1990 г.], внаслідок чого людина була позбавлена можливості повною мірою використовувати свої конституційні та інші права, свободи, ускладнювалася боротьба зі свавіллям, створювалися перепони для оскарження неправомірних дій державних органів і посадових осіб. Це обмежувало правовий статус особистості, ставило її у залежність від державного апарату, чиновників, бюрократії.
На жаль, і сьогодні, у роботі міністерств, відомств, судів є помітними намагання утаємничити свою діяльність, відсторонитись від громадян і громадськості. Створюються спеціальні структури “із захисту інформації”, ускладнюється доступ до джерел інформації. Використовуються заборонені або незаконні грифи, які обмежують доступ до інформації, зокрема: "Не для друку", "Опублікуванню не підлягає" та "Для службового користування". Порушується тим самим одне із найважливіших прав громадян – право на інформацію. При цьому ігнорується суттєвий принцип демократії – принцип відкритості і публічності влади.
Для нашого суспільства він має особливе значення, оскільки давня традиція недовіри до влади може бути подоланою лише шляхом запровадження загальнодоступності інформації про діяльність влади.
Слід змінити співвідношення статусу громадянина і статусу держави, владу необхідно розподілити відповідно до засад громадянського суспільства між громадою та його політичною організацією. Необхідно відійти від традиційного пріоритету посадових осіб перед громадянами в інформаційному забезпечені, оскільки його збереження веде лише до консервації власної переваги чиновника над окремою особистістю і суспільством у цілому.
Держава повинна стати більш відкритою для громадян саме в інформаційній сфері. Доступ до неї необхідно не лише істотно полегшити, але і врегулювати його правову основу. Сьогодні є життєво необхідним покінчити з інформаційним дефіцитом шляхом проголошення та дійсного забезпечення права громадянина на інформацію. Слід пам’ятати, що у демократичному суспільстві таке право є нормою.
ЗМІСТ ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ
Право громадянина на інформацію є вельми непростим суб’єктивним правом, котре складається із цілого ряду юридичних можливостей.
Серед них, насамперед, необхідно виокремити право на безперешкодне ознайомлення із нормативними актами. Закони підлягають опублікуванню. Неопубліковані закони не застосовуються. Усі нормативні правові акти, які стосуються прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, не можуть бути застосованими, якщо вони не були опубліковані офіційно і доведені до загального відома.
Окрім того, універсальне право громадянина на інформацію може включати такі конкретні права:
право знати про створення і функціонування усіх конкретних інформаційних систем, які хоча б якимось чином торкаються сфери особистого життя громадянина або інформації про неї, а також інформації про інші сфери життєдіяльності громадян;
право надавати згоду на збирання інформації, що має особистий характер, для соціально-економічних, культурних і інших соціальних цілей;
право перевіряти достовірність такої інформації і спростовувати недостовірну інформацію як в адміністративному, так і у судовому порядку;
право доступу до такої інформації із метою її перевірки, отримання необхідних довідок;
право знати про використання цієї інформації у відповідних цілях і відповідними користувачами систем;
право на розміщення відомостей про себе у відповідних інформаційних системах;
право на достовірну інформацію про стан навколишнього середовища;
право на достовірну фінансову інформацію.
Уперше на міжнародному рівні право на інформацію було згадано у ст. 19 Загальної декларації прав людини та відтворено у частині 2 ст. 34 Конституції України: “кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір”.
Громадянин потребує повної інформації із тієї самої причини, що і законодавець – для прийняття рішень, природно, на своєму рівні. Три основні стадії управлінського процесу – збирання і обробка інформації, оцінка її з позиції конкретних норм, прийняття рішення є характерними і для особистості. Реалізація цього права є свідченням свободи громадянина.
Конституційне закріплення даного права – крок уперед у розширенні інформаційних можливостей, а отже, і свободи особистості, у розвитку нових інформаційних відносин між людиною і громадянином. Разом із тим, для того, щоб воно стало живим і дієвим правом, необхідними є відповідні гарантії, умови, які забезпечують безперешкодне здійснення цього права, які є механізмом його реалізації. Зупинимося на політичних, законодавчих і організаційно-технічних заходах.
ГАРАНТІЇ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ
Політичні гарантії пов’язуються із подальшим проведенням демократичних перетворень, що безумовно сприятиме найбільш повній реалізації права на отримання інформації. У свою чергу, використання персональних комп’ютерів у політичній сфері усе більше впливатиме на практику демократії та змінюватиме відносини між владою і суспільством. Комп’ютеризація забезпечить широкий доступ до інформації і тим самим полегшить функціонування суспільства, залучаючи до участі в його управлінні будь-яку зацікавлену сторону та забезпечуючи повне народовладдя.
Щодо законодавчих гарантій, які повинні закріплювати основи інформаційної системи у країні, давати нормативну характеристику інформації і її видів, визначати права і обов’язки суб’єктів інформаційних відносин, юридичний режим роботи з інформацією, – подібний закон в Україні сьогодні діє. Закон України “Про інформацію” закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності.
Закон встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації.
Згідно із частиною 4 ст. 32 Закону кожному громадянину гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї, вимагати вилучення будь-якої інформації, а також права на відшкодування матеріальних і моральних збитків, завданих збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Право громадянина на інформацію, як і будь-яке інше право,, підлягає судовому захисту, що являє собою ще одну суттєву законодавчо-юридичною гарантію.
Враховуючи тенденцію до інтеграції української правової системи із правовими системами розвинутих країн, доцільно створювати загальні механізми реалізації права людини на інформацію та його захисту. До таких можна віднести положення частини 4 ст. 55 Конституції України, котре встановлює, що “кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна”.
До організаційно-технічних заходів,насамперед,потрібно віднести стан комунікацій у нашій країні. Якщо системі комунікацій бракує демократизму, – немає і гарантій для здійснення права на отримання і розповсюдження інформації. Стимулюючи розвиток на основі нової інформаційної технології відповідної інфраструктури, є можливість перетворити проголошену Конституцією ідею у реальність.
Зі створенням нових баз даних (таких, як бази даних про населення, житловий і нежитловий фонди, автомобільний транспорт, працевлаштування тощо) відпаде необхідність обміну даними; це полегшить надання відповідей на звернення, виключить дублювання. Можливість отримання необхідної інформації у конкретній базі даних за допомогою персонального комп’ютеру створить ситуацію, за якої відпаде потреба у посередниках у такому процесі.
Комп’ютеризацію можна розглядати як удар по бюрократизму, оскільки відсутність інформації, а точніше, її недоступність для громадян у процесі реалізації своїх прав є сприятливим середовищем для різноманітних бюрократичних знущань. Нові інформаційні технології демонтують монополізм державних структур на інформацію, нададуть можливість на практиці реалізувати принцип рівного доступу до інформації усіх зацікавлених осіб.
Право громадянина на інформацію є свого роду право-гарантією; встановлення і реальне перетворення у життя даної юридичної можливості буде означать суттєве досягнення у підвищенні правової захищеності особистості взагалі. Тільки вільна циркуляція у соціальних зв’язках дозволить громадянину не залежати так сильно, як це було раніше, від державних структур і поряд із економічною самостійністю (право власності) буде створювати більш повні правові гарантії всебічного задоволення його інтересів.
Інформація справді відіграє першочергову роль у реалізації прав і свобод людини. Наприклад, право власності не може бути повноцінно реалізованим за умов невизначеності, відсутності необхідних знань.
Права споживача також не можуть бути реалізованими за умов відсутності правдивих відомостей про якісний і неякісний товар, без реклами і антиреклами, без інформації результатів тестувань і порівняння однотипних товарів, сертифікації тощо.
Політичні права і свободи (право безпосередньо брати участь в управлінні справами суспільства і держави, виборчі права, свобода слова та інші права) також залежать від інформації. Саме за допомогою повноцінного інформаційного простору створюється основа для ефективних рішень, прийнятих на референдумі, у процесі якого громадяни самі формують право. У цьому випадку вони виступають у ролі правотворчого органу, який, як і будь-який інший подібний орган, повинен оперувати виключно достовірною інформацією. Це також стосується і виборчих прав, які без належної системи інформування дуже часто породжують такий феномен соціально-політичного життя як популізм.
Таким чином, реально здійснюване конституційне право на інформацію виконує важливі функції у життєдіяльності людини. До того ж із посиленням у нашому суспільстві демократичних норм і інститутів роль цього права і міра його впливу на реалізацію інших прав буде зростати. Незаконне і безпідставне обмеження таких прав зумовлює послаблення механізму забезпечення свободи особистості у цілому. Розширення і посилення його надійності у реалізації сприятиме закріпленню юридичного положення громадянина, підвищуватиме упевненість людини у власних силах, забезпечуватиме найбільш повне задоволення його інтересів, у чому, власне кажучи, і полягає головна цінність прав і свобод.
Відповідно до ст. 32 Конституції України громадяни мають право на інформацію. Кожний громадянин має право ознайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які є державною або іншою захищеною законом таємницею.
Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також права на відшкодування матеріальних і моральних збитків, завданих збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Крім того, правовий захист громадян у сфері інформаційних відносин також здійснюється відповідно до Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року. Закон визначає головним напрямом державної інформаційної політики забезпечення доступу громадян до інформації. Стаття 9 цьго Закону констатує: "Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій".
У ній також зазначено, що “реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України".
Відповідно до чинного законодавства, органи державної влади, а також органи місцевого і регіонального самоврядування зобов'язані інформувати про свою діяльність та прийняті рішення.
За Законом "Про інформацію" державні органи повинні створити спеціальні інформаційні служби або системи, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
Вільним має бути доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством.
Зазначимо, що дотримання законодавства про інформацію контролюється державою. Вона встановлює відповідальність за його порушення.
Які ж наші права на інформацію?
Ми, громадяни, маємо право: — знати у період збирання інформації, які відомості про нас і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою використовуються; — мати доступ до інформації про нас, забезпечувати її правильність, повноту, доречність тощо.
Зазначимо, що державні органи та організації, органи місцевого самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов'язані надавати її безперешкодно і безплатно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. У разі порушень цих вимог закон гарантує захист громадян від завданої їм шкоди використанням такої інформації.
Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами.
Передбачено, що зберігання інформації про громадян не повинне тривати довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети.
Всі організації, які збирають інформацію про громадян, повинні до початку роботи з нею здійснити у встановленому Кабінетом Міністрів порядку державну реєстрацію відповідних баз даних.
Необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і може використовуватись лише для законно встановленої мети.
Кожен громадянин повинен знати, що відмова в доступі до такої інформації, або приховування її, або незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені в суді.
Слід також сказати про такий важливий чинник, як термін розгляду запиту громадянина щодо доступу до офіційної інформації.
Згідно з українським законодавством, термін вивчення запиту на предмет можливості його задоволення не повинен перевищувати десяти календарних днів.
Протягом вказаного терміну державна установа письмово доводить до відома запитувача, що його запит буде задоволено або що запитуваний документ не підлягає наданню для ознайомлення.
Задоволення запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено законом.
Аналогічний термін розгляду встановлюється і щодо запиту про надання письмової інформації.
Також вартий уваги той факт, що громадяни можуть реалізувати своє право на інформацію за допомогою офіційного звернення до органів державної влади та підприємств, установ і організацій всіх форм власності.
Дане право закріплене в Законі України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996року.
Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
Громадянин має право оскаржити дії (бездіяльність) державних органів та посадових осіб у таких випадках: — порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); — створено перешкоди для здійснення громадянином прав і законних інтересів чи свобод; — незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.
Громадянин, що звернувся до органів державної влади, має право: — особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої заяви чи скарги; — ознайомитися з матеріалами перевірки; — подавати додаткові відомості або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу; — бути присутнім при розгляді заяви чи скарги; — користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку; — одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги; — висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги.
Важливо також зазначити, що звернення громадян повинні вирішуватися у чітко визначений законом термін.
Відповідно до Закону України "Про звернення громадян", звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від часу їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питанння неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.
На обгрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено.
Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються у першочерговому порядку.
Актуальні нині є і питання відповідальності за порушення прав громадян в інформаційній сфері. На жаль, ні в Кодексі України про адміністративні правопорушення, ні тим паче в Кримінальному кодексі України не передбачена відповідальність за порушення подібних прав громадян.
Хоча громадяни і мають право звернутися до суду про захист своїх порушених прав, але суд може своїм рішенням максимум зобов'язати посадову особу надати громадянинові потрібну інформацію. І, звичайно, громадяни не часто звертаються до суду за захистом своїх порушених прав. По-перше, мало хто з громадян вірить у справедливий судовий захист, а по-друге, громадяни не вважають за потрібне звертатися до суду з приводу надання їм повної інформації чи незадоволення їх законних вимог.
Отже, для того щоб зихистити права громадян, законодавчому органу потрібно встановити відповідальність за порушення законодавства про звернення громадян, що сприятиме становленню правової держави та громадянського суспільства.
