Продуктивності праці як критерій конкурентоспроможності господарства

У радянські часи всім аспектам підвищення продуктивності праці приділялася значна увага. Економічна політика базувалася на засадах марксистської політичної економії, що вважала підвищення продуктивності праці основним, якщо не єдиним джерелом економічного розвитку. Постійно згадувалося ленінське висловлення про те, що "Производительность труда — это, в последнем счете, самое важное, самое главное для победы нового общественного строя". В усіх планах розвитку народного господарства, від п'ятирічних загальносоюзних до річних планів підприємств, колгоспів наводилися показники зростання продуктивності праці.

На загальноекономічному народногосподарському рівні найбільш узагальнюючим вважався показник суспільної продуктивності праці. Він визначався як відношення виробленого національного доходу до чисельності працюючих, зайнятих у галузях матеріального виробництва, тобто на основі "чистого продукту". У промисловості будівництві, сільському господарстві продуктивність праці розраховувалася на основі "валового продукту" як співвідношення показників валової продукції цих галузей до чисельності працюючих у них. Показники зростання продуктивності праці постійно наводились у союзних та українських статистичних довідниках.

Продуктивність праці — це показник її ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількістю праці, витраченої на виробництво цього обсягу, з іншого.

Продуктивність передбачає ефективне, раціональне використання не лише праці, але й усіх інших ресурсів — капіталу, землі, сировини, матеріалів, енергії, інформації. Ось чому, визначаючи політику та стратегію будь-якого підприємства й аналізуючи продуктивність праці, обов'язково зіставляють продуктивність праці з рівнем використання інших чинників виробництва. Разом з тим, якість та продуктивність більшості цих чинників безпосередньо залежить від якості трудових ресурсів та рівня використання їхнього потенціалу.

Розрізняють індивідуальну, локальну та суспільну продуктивність праці.

Під індивідуальною продуктивністю праці розуміють продуктивність праці окремих працівників на конкретній дільниці виробництва. Локальна продуктивність праці становить середню продуктивність праці по окремій дільниці, цеху, підприємству або галузі. Суспільна продуктивність праці — це середній рівень продуктивності праці в національному господарстві в цілому. Залежно від прямого чи оберненого співвідношення обсягу продукції, робіт або послуг та кількості праці, затраченої на виробництво цього обсягу, вирізняють два показники рівня продуктивності праці: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це прямий показник рівня продуктивності праці, що визначається кількістю продукції (обсягом робіт, послуг), виробленою одним працівником за одиницю робочого часу (годину, зміну, місяць, квартал, рік)[14, c. 126-128].

Трудомісткість — це обернений показник рівня продуктивності праці, що характеризується кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції (робіт, послуг).

Сформувались методологічно відмінні погляди на сутність продуктивності та її місце в системі економічних категорій, диференціація яких об'єктивно зумовлена відмінностями в цілях дослідження, його рівнях, а також особливостями авторського бачення ієрархічної системи взаємозв'язків між соціально-економічними явищами. У зв'язку з цим виникли й різні підходи в дослідженні проблем продуктивності, які в узагальненому вигляді можна представити таким чином: перший — продуктивність розглядається як результат взаємодії капіталу, праці та залучених ресурсів; другий — продуктивність економічної системи чи будь-яку факторну продуктивність виокремлюють як похідну від продуктивності праці у сфері матеріального виробництва; третій — ототожнення різних аспектів суспільної продуктивності з продуктивністю праці на тій підставі, що остання відіграє активну роль в суспільному відтворювальному процесі.

Продуктивність як невід'ємний атрибут та вихідний принцип ринкової господарської системи формує відповідні соціально-економічні вимоги до людських ресурсів, які стосуються, насамперед, результативності праці, її відповідності суспільним потребам та трудовим настановам і орієнтаціям самого населення. За умови продуктивного використання людських ресурсів забезпечується створення національного продукту, достатнього для повного задоволення матеріальних та духовних потреб членів суспільства, а відтак реалізуються передумови, необхідні для соціально-економічного прогресу в країні. Формування засад продуктивного використання людських ресурсів відбувається не тільки через систему регулювання темпів, пропорцій і форм зайнятості, але й високі кінцеві результати у вигляді соціально прийнятного рівня трудового доходу, задоволеного споживчого попиту населення та підвищення темпів економічного зростання. Саме з цієї причини в економічно розвинутих країнах світу надзвичайно велика увага з боку державних і недержавних структур приділяється своєчасному і ефективному вирішенню проблем зростання продуктивності праці і капіталу; створюються науково-дослідні центри, які проводять фундаментальні та прикладні наукові дослідження з метою опрацювання стратегічних напрямів та конкретних шляхів досягнення високої продуктивності у використанні матеріально-технічних, фінансових та трудових ресурсів. Це зумовлено не тільки обмеженнями, які виникають з боку ресурсного забезпечення усієї сфери соціально-економічного розвитку та нагальною потребою постіндустріального суспільства рухатись шляхом ресурсозбереження, а й необхідністю підвищення якості життєдіяльності населення без екстенсивного залучення додаткових ресурсів[8, c. 249-251].

Поиск по сайту: