Фізіологічні коливання частоти дихання у тварин

Олігопное, або брадипное (oligopnoe, від грецьк. oliganis – рідкий, малий, pnoe – дихання; bradis – повільний) виникає внаслідок пригнічення функції дихального центру і зниження його збудливості, що спостерігається при деяких тяжких захворюваннях головного мозку і його оболонок (пухлини мозку, менінгіт), при агонії, отруєнні продуктами азотистого обміну (уремії), різко вираженій кетонемії (кетоз) і функціональних розладах (післяпологова гіпокальціємія). Пригнічення дихального центру виявляють також при хворобах печінки, особливо при гострому гепатиті, які спричинюють холемію (проникнення жовчних кислот у кров), порушення детоксикаційної функції, що призводить до нагромадження в організмі токсичних продуктів. Зменшення частоти дихання настає при значному звуженні верхніх дихальних шляхів, особливо у свиней, кролів і собак, унаслідок чого збільшується тривалість вдиху. Пізніше нагромадження вуглекислоти може призвести до тахіпное.

Глибину дихання визначають за величиною і тривалістю екскурсій легень, тобто за різницею об’єму легень при вдиху та видиху. До змін глибини дихання належать поверхневе й глибоке дихання. Як правило, збільшення частоти дихання поєднане з малою глибиною (поверхневе дихання), оскільки вдих і видих при цьому стають коротшими. Уповільнене дихання, навпаки, є глибоким. Однак при цьому спостерігаються і різні відхилення. Наприклад, при задишці, зумовленій недокрів’ям, дихання може бути одночасно глибоким і прискореним.

Тип дихання визначають, оглядаючи тварину збоку, за ступенем участі в акті дихання грудних і черевних м’язів. У більшості здорових тварин, за винятком собак і хутрових звірів, інтенсивність дихальних рухів грудної клітки та черевних стінок майже однакова. Такий тип дихання називають грудочеревним, або змішаним. Якщо екскурсії грудної клітки переважають над рухами черевних стінок, то такий тип дихання називають грудним. Він характерний для собак, хутрових звірів, а також зустрічається при хворобах діафрагми (запалення, розриви), запаленні очеревини (перитоніт), механічному стискуванні діафрагми і легенів збільшеними в об’ємі органами черевної порожнини при гострому розширенні шлунка, метеоризмі кишечнику, гострій тимпанії рубця.

Черевний тип дихання характеризується різко вираженими рухами черевних стінок при слабих екскурсіях грудних. Такий тип дихання характерний для ураження легень і плеври. При запаленні легень, альвеолярній емфіземі легень, мікробронхіті еластичність легеневої тканини знижена. Тому, щоб якомога більше витиснути повітря з альвеол, необхідна посилена робота черевних м’язів. Особливо це помітно в коней при альвеолярній емфіземі легень, коли при видиху втягуються черевні м’язи й за реберною дугою утворюється так званий "запальний жолоб". Черевний тип дихання переважає також при плевриті, грудній водянці, гемотораксі, болючості грудної стінки (переломи ребер, фібринозний плеврит).

Симетричність дихальних рухів визначають за екскурсією грудної клітки. У здорових тварин вона здійснює рівномірні і симетричні з обох боків рухи. Збільшення або зменшення амплітуди коливань правої чи лівої половин грудної клітки називають асиметричністю дихальних рухів. Асиметрію можна спостерігати у великих тварин при огляді грудної клітки спереду або ззаду тварини, а в дрібних – з боку спини. Асиметрія дихальних рухів спостерігається при однобічному ураженні легеневої тканини, однобічному нагромадженні в плевральній порожнині ексудату (плеврит), крові (гемоторакс) або повітря (пневмоторакс), переломі ребер, стенозі одного з головних бронхів, ателектазі (спаданні) частки легень, однобічному сухому плевриті. Дихальні рухи ураженої половини грудної клітки завжди зменшені.

Ритм дихання у здорових тварин характеризується правильним і регулярним чергуванням фаз вдиху і видиху та відповідною тривалістю їх. Причому, за вдихом зразу ж іде видих, який змінюється невеликою паузою. Вдих, як активна фаза, перебігає дещо швидше, ніж видих. Відношення між ними становить: у коней – 1 : 1,8, корів – 1 : 1,2, кіз – 1 : 2,7, собак – 1 : 1,64. У свиней і овець тривалість вдиху і видиху майже однакова. Деякі зміни ритму дихання у здорових тварин можливі при різних проявах збудження — обнюхуванні, чханні, фирканні, хрюканні і т.д. Зміни ритму дихання при різних хворобах проявляються як подовження (розтягнутість) однієї з фаз дихання; переривчасте, або саккадоване дихання; велике кусмаулівське дихання; біотівське і чейн-стоксівське дихання.

Подовженість вдиху виникає при звуженні верхніх дихальних шляхів, а видиху – при пневмонії та хронічній альвеолярній емфіземі легень.

Переривчасте (саккадоване) дихання характерне тим, що акти вдиху й видиху відбуваються поштовхоподібно, ніби у два або більше прийомів. Найбільш помітно це при хронічній альвеолярній емфіземі легень, особливо при видиху. На початку видиху черевна і грудна стінки спадаються пасивно, потім настає коротка пауза, а за нею – добре помітна активна робота м’язів черевної стінки. Крім того, переривчасте дихання спостерігається при плевриті та мікробронхіті, рідше – при зниженні збудливості дихального центру внаслідок післяпологового парезу, при уремії, запаленні мозку та його оболонок.

Кусмаулівське дихання відзначається поглибленням і подовженням фаз вдиху та видиху і зменшеннями частоти дихання (рис. 84). Вдихання повітря супроводжується шумами сопіння, хрипіння та свисту і зустрічається при коматозному стані (уремічна, печінкова, діабетична коми), підвищенні внутрішньочерепного тиску при набряку та водянці головного мозку. Прогноз при такому симптомі несприятливий.

Біотівське дихання проявляється періодично виникаючими великими паузами тривалістю до 20–30 с, які настають після однакових за глибиною дихальних рухів (рис. 84). Воно є наслідком зниження збудливості дихального центру й характерне для захворювання мозку (енцефаліт, менінгіт, пухлини мозку, крововиливи в мозок), теплового удару та уремії. Прогноз при цьому несприятливий.

Чейн-стоксівське дихання характеризується появою пауз тривалістю 15–30 с, за яким йдуть поступово наростаючі за глибиною дихальні рухи (рис. 84). Досягнувши максимального підвищення, вони знову починають зменшуватися і змінюються паузою, за якою поступово посилюються дихальні рухи. Спостерігається таке дихання в тих же випадках, що й біотівське, а також може виникати при захворюваннях із синдромом колік, міокардиті. Іноді виявляють так зване дисоційоване дихання Грокка (рис. 84), яке нагадує дихання Чейна-Стокса, але відрізняється тим, що при ньому замість дихальної паузи спостерігається слабке поверхневе дихання з поступовим збільшенням глибини дихальних рухів, а потім – зменшенням їх.

Задишка (dispnoe, від грецьк. dys – розлад, порушення, pnoe – дихання) – це утруднене дихання, яке супроводжується змінами частоти, сили, ритму та типу дихання. Вона є симптомом багатьох хвороб і тому має важливе діагностичне значення. Розрізняють три форми задишки: інспіраторну, експіраторну та змішану.

Інспіраторна задишка характеризується утрудненим вдихом. Вона виникає внаслідок звуження верхніх дихальних шляхів – при запаленні та набряку слизової оболонки носа, що особливо небезпечно у тварин із вузькими отворами гортані, деформації хрящів хоан при інфекційному атрофічному риніті свиней, здавлюванні гортані і трахеї пухлинами або надмірно збільшеною щитоподібною залозою. Інспіраторна задишка виникає також при зниженні еластичності стінок альвеол, коли розширення їх потребує додаткового зусилля м’язів (пневмонія, альвеолярна емфізема). Клінічно інспіраторну задишку розпізнають за характерною позою тварини. Вона стоїть із витягнутими вперед головою та шиєю і широко розкритими (рупороподібними в коня) ніздрями, грудні кінцівки розставлені, ліктьові горби відставлені назовні, міжреберні м’язи западають унаслідок зниження внутрішньогрудного тиску. Корови і свині часто дихають відкритим ротом, хрящі крил носа у них інтенсивно розширюються, собаки і коти займають сидяче положення, кролі труть носом об клітку. Фаза вдиху подовжена, вдихання повітря супроводжується сопінням, свистом або хропінням. Порушення зовнішнього дихання призводить до кисневого голодування (гіпоксемії), нагромадження у крові надлишку двоокису вуглецю (гіперкапнії), появи ціанозу видимих слизових оболонок.

Експіраторна задишка пов’язана з утрудненням видиху. Розвивається вона при зниженні еластичності легеневої тканини, що спостерігається при запаленні легень (пневмонії), альвеолярній емфіземі легень та мікробронхіті. У здорових тварин грудна клітка спадається пасивно. При зниженій еластичності легеневої тканини пасивна фаза видихання повітря доповнюється посиленою роботою черевних м’язів та грудної клітки, тобто видих стає подвійним. Унаслідок посиленої роботи черевних м’язів внутрішньочеревний тиск підвищується, діафрагма інтенсивніше зміщується в порожнину грудної клітки, сприяючи таким чином витискуванню повітря з легень. Клінічно експіраторна задишка проявляється подовженою фазою видиху повітря (переважно черевним типом дихання), западанням черевної стінки вздовж реберної дуги (“запальний жолоб“) і посиленим коливанням її в ділянці здухвин.

Змішана задишка характеризується утрудненням обох дихальних фаз – вдиху і видиху. Тому природно, що клінічно вона проявляється симптомами, які є типовими і для інспіраторної, і для експіраторної задишки. Така задишка спостерігається при хворобах серця (міокардиті, перикардиті, ендокардиті), особливо в стадії декомпенсації; при ураженнях легень, які супроводжуються зменшенням дихальної поверхні – пневмоніях різної етіології, гіперемії та набряку легень, стисненні легень ексудатом, транссудатом, пухлинами, при гострій і хронічній альвеолярній емфіземі легень унаслідок втрати легеневою тканиною еластичності; хворобах кровотворних органів, пов’язаних із зменшенням у крові гемоглобіну; при різкому підвищенні внутрішньочеревного тиску (тимпанія рубця, гостре розширення шлунка, метеоризм кишечнику).

За ступенем вираженості розрізняють легку і тяжку задишку. Легка задишка проявляється лише при фізичному навантаженні на тварину, тяжка – у стані спокою. Задишку, яка виникає раптово і швидко розвивається, називають ядухою. Спостерігається вона при спазмі бронхів, голосових зв’язок гортані, набряку легень.

Дослідження кашлю

Кашель – це складна рефлекторно-захисна реакція тварин на подразнення рецепторів гортані, трахеї, бронхів і плеври сторонніми тілами, які утворилися внаслідок запальних чи інших патологічних процесів (мокротиння, ексудат, кров, слиз) чи потрапляння ззовні або в результаті міграції (наприклад, личинки гельмінтів). Особливо чутливими є слизова оболонка гортані, біфуркації трахеї і розгалуження бронхів. Вважають, що запалення легеневої тканини кашлю не викликає, а поява кашлю в таких випадках пояснюється втягненням у патологічний процес бронхів і плеври. Таким чином, кашель є рефлекторно-захисним актом.

Кашльовому поштовху передує глибокий вдих, за яким рефлекторно закривається голосова щілина. Наступне скорочення м’язів підвищує тиск повітря в дихальних шляхах, голосові зв'язки відкриваються – і повітря з характерним шумом виштовхується назовні. Штучно кашель можна викликати в коней і дрібних жуйних стисканням гортані або перших трахеальних кілець; у великої рогатої худоби – закриттям ніздрів, витягуванням язика; свиней примушують підніматися і рухатися, а в собак стискують грудну клітку.

При клінічній оцінці кашлю звертають увагу на його частоту і силу, болючість і вологість, враховуючи при цьому особливості його у тварин різних видів. Перераховані властивості кашлю мають велике діагностичне значення, оскільки вони залежать від характеру патологічного процесу і місця його локалізації. Залежно від стану дихальних шляхів і місця локалізації хвороби, подразнення викликає то окремі кашльові поштовхи (ларингіт, бронхіт), то тяжкі приступи кашлю. Останнє зустрічається при дифузному бронхіті, хронічній альвеолярній емфіземі легень, плевриті, бронхіальній астмі, пневмонії свиней, легеневій формі чуми свиней, при потраплянні в дихальні шляхи стороннього тіла.

Сила кашлю залежить від наповнення легень повітрям, еластичності їхньої тканини, швидкості та сили видиху. Інфільтрація легеневої тканини, заповнення альвеол ексудатом при пневмонії та туберкульозі, альвеолярна емфізема легень знижують еластичність їхньої тканини, а плеврит – зменшує швидкість і силу дихальних екскурсій грудної клітки. Тому повітря під час кашльового поштовху виходить із дихальних шляхів досить повільно. Кашель при перерахованих хворобах тихий, приглушений, протяжний, іноді він переходить у покашлювання. І навпаки, при запаленні гортані, трахеї, великих бронхів, коли легенева тканина не уражена, еластичність її суттєво не змінена, кашель сильний, звучний, короткий, оскільки повітря з легень і дихальних шляхів виходить швидко й енергійно.

При ураженні плеври, набряку гортані, крупозному і виразковому запаленні слизової оболонки дихальних шляхів, особливо в перші дні хвороби, кашель супроводжується болючістю. Синдром болю проявляється своєрідною поведінкою тварин: вони збуджені, мають заляканий вигляд, здійснюють пусті жувальні й ковтальні рухи, витягують голову і шию, тупцюють грудними кінцівками.

Стадія перебігу запального процесу впливає на характер кашлю. Він може бути вологим і сухим. Якщо в дихальних шляхах збирається рідкий ексудат, то кашель буде вологим, що спостерігається при гострому катаральному ларингіті, бронхіті, а також у другій стадії катаральної бронхопневмонії. У перші дні розвитку крупозної пневмонії і катаральної бронхопневмонії ексудату в альвеолах ще мало, а при підгострому і хронічному запаленні дихальних шляхів він стає в’язким, оскільки рідка частина його частково розсмоктується, і випаровується. У цих випадках в’язкий і липкий ексудат призводить до виникнення сухого кашлю, який більш болючий, ніж вологий. Сухий кашель виникає також при плевриті, запальному набряканні та гострому крупозному запаленні слизової оболонки дихальних шляхів.

Дослідження переднього відділу дихальної системи

Поиск по сайту: