ДЕЯКІ ПИТАННЯ ОХОРОНИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

4.1.1. Формування авторського права у прецедентной правовій системі

Історія інституту авторського права починається з ви­никненням друкованої преси в Англії наприкінці XV століття, коли зростає попит на літературні твори, зароджується видавнича справа. Із зростанням значення преси влада, надаючи видавцям монопольні права на публікацію книг, впроваджує контроль за видавничою діяльністю. Перші закони про авторське право були інструментами державного нагляду. В 1557 р. королева Марія Тюдор схвалила Хартію Організації книговидавців, відповідно до якої тільки члени Організації мали право на видавництво книг. До того ж друкуватися могли лише ті твори, дозвіл на які був на­даний короною. Організація була уповноважена конфісковувати несанкціоновані примірники — таким чином створилася монопо­лія видавця на друк та розповсюдження творів. Отримуючи від автора дозвіл на твір, книговидавець одержував ексклюзивне ав­торське право на нього та сплачував автору символічний гонорар. Отже, у XVI ст. автор визнавався носієм авторського права тіль­ки de facto, а авторське право належало виключно видавцям [70, c. 1135—37]. До XVIII ст. королівська влада зберігала контроль над друком і продажем книжок. Так, на першому етапі розвитку авторського права ані права автора, ані прибутковість, ані інтере­си культурного розвитку не були визначальними чинниками охо­рони прав авторів і видавців.

Діяльність Організації книговидавців характеризувалася дво­ма особливостями: по-перше, авторське право виникало з акту, встановленого державою, а не як природне право автора; по­друге, воно супроводжувалося створенням монополії, суть якої полягала в тому, що книговидавці могли вільно встановлювати ціни на книги без врахування рівня цін на ринку. Для американ­ських колоній королівська влада встановила систему ліцензій, якими було обмежено можливості друку. В 1662 р. головний суд Массачусетсу видав наказ, згідно з яким книговидавцям за­боронялося друкувати твори без отримання ліцензії на них. В І673 р. Массачусетс (перший серед англійських колоній в Північній Америці) прийняв закон про авторське право. Хоча американські книговидавці могли захищати свої права за допо­могою англійських законів, законодавче регулювання їх прав на місцевому рівні давало більш широкі можливості. Однак і закон Массачусетсу не встановлював юридичний статус авторів як власників прав інтелектуальної власності, а наділяв такими пра­вами тільки видавців. Система ліцензій не задовольняла амери­канських книговидавців — першим виявив протест проти ліцен­зійної системи Вільям Натхед, який у 1680 р. створив маленьку друкарню в м. Джеймстаун (Вірджинія), яку, втім, невдовзі було закрито урядом колонії.

Після 137-річного існування монополії Організації книговида­вців Король Карл II запропонував здійснювати цензуру в судах шляхом створення посади інспектора з питань преси, який при­значатиметься королівською владою. Незабаром після призна­чення інспектор здійснив серію перевірок будинків книговидав­ців та наказав знищити залишки літератури антимонархічного спрямування. Дія Ліцензійного акту була припинена в 1694 р. З цього часу починає формуватися видавничий ринок та по-новому постає питання отримання авторами матеріальної вина­городи. На практиці ситуація змінилася в 1710 р. з прийняттям Статуту королеви Анни, який регулював питання продажу й дру­ку книг в Англії. Статут королеви Анни 1710 р. часто називають першим в історії законом про авторське право, оскільки в ньому вперше визнається інститут авторства.

Статут вперше обмежив авторське право певним строком: бу­ло встановлено два рівні охорони авторського права. Перший розповсюджувався на твори, опубліковані після набрання сили Статутом, та встановлював строк авторського права впродовж 14 років, а також наділив авторів правом на поновлення цього тер­міну на додатковий 14-річний строк, якщо автор живий на час за­кінчення першого терміну. Другий рівень охорони наділяв видав­ців ексклюзивними правами на твори, опубліковані до набрання чинності Статутом, на строк 21 року без права його поновлення. Статут запобігав монополії на продаж книг та встановлював ін­ститут суспільного надбання шляхом обмеження терміну дії ав­торського права та позбавлення власника авторського права мо­жливості забороняти використання свого твору після того, як цей твір куплено [170]. Винагорода автору, однак, залишалася міні­мальною, оскільки для отримання гонорару за твір автор повинен був передати це право видавцю. Таким чином рукопис не мав ри­нкової ціни до тих пір, доки автор не передав свої права видавце­ві. Очевидно, що Статут Анни був ретельно продуманою спро­бою приборкання монополій, які поступово набували загрозли­вого характеру в Англії. Статут перемістив акцент охорони прав з видавця на автора як на центральну фігуру авторського права. Без сумніву, це був значний крок на шляху до становлення су­часної охорони авторського права. Найбільшим досягненням Статуту було не стільки визнання прав автора, скільки впрова­дження інституту суспільного надбання (до цього часу визнава­лися лише інтереси видавців та королівської влади). Отже, зна­чення Статуту королеви Анни полягало в радикальному зміщенні фокусу концепції авторського права із зазначених груп на автора та суспільство.

Статут значно розширив доступ суспільства до літературних творів: якщо особа вважала, що продаж книги здійснюється за занадто високою ціною, вона мала право подати скаргу на ім'я громадського представника з проханням про зниження ціни. За­провадження положення є свідченням того, що розробники проек­ту Статуту дійсно переслідували мету забезпечення інтересів су­спільства.

З часом перед судом постали фундаментальні питання значен­ня авторського права: кому воно повинно служити — авторові, видавцю, королівській владі або ж народу? У XVIII ст. суди Анг­лії заслухали дві справи. У першій з них Tonson v. Collins¹ книго­видавці виступили з аргументом про те, що автор повинен мати довічне право здійснювати контроль за друком свого твору. Гру­па видавців за змовою ініціювали справу, в якій відповідач, про­давець книг Коллінз опублікував твір, а позивач Тонсон вимагав визнання довічного авторського права на цей твір. Сторони до­мовились про те, що не допустять апеляції, адже остаточною ін­станцією, яка б мала розглядати справу в апеляційному порядку, була б Палата Лордів, яка вже втілила свої переконання в Статуті Анни. Рішенням суду, однак, було встановлено, що справа була ініційована за змовою, а тому справу Tonson v. Collins було при­пинено [95, рр. 44—46]. Отже, ця спроба впливу на законодавст­во виявилася невдалою.

Наступна справа Millar v. Taylor² стала першим прецедентом у сфері авторського права. В 1769 р. поет Томсон продав видавцю Ендрю Міллару права на поему «Пори року». Міллар опубліку­вав поему в 1729 р. та набув, відповідно до Статуту Анни, авто­рське право на строк 28 років. Після закінчення строку, коли твір став суспільним надбанням, інший видавець — Роберт Тейлор знов опублікував поему. Міллар подав позов і виграв: суд вирі­шив, що факт створення твору породжує право власності на цей твір, яким Міллар володів довічно внаслідок передачі йому цього права автором. Таким чином суддя Лорд Мансфілд своїм рішен­ням започаткував доктрину «літературної власності» та проголо­сив правило: «оскільки справедливим є отримання автором мате­ріальної винагороди за його винахід та працю, справедливим є те, що інша особа не може використовувати його ім'я без дозволу автора. Саме автор повинен вирішувати, коли публікувати твір та, взагалі, чи слід його публікувати. Він також вправі не просто обирати час опублікування, але й визначати спосіб опублікуван­ня твору, обсяг тощо».

Історія авторського права США почалася ще до прийняття Конституції країни. Вільні від обмежень королівської влади та колоніальних губернаторів, американські видавці активно друку­вали «піратські» примірники творів, а американські автори були мало зацікавлені в написанні нових творів. В 1790 р. Конгрес США встановив охорону інтересів авторів та видавців в Акті про авторське право, історія якого бере початок зі спроб Н. Вебстера запровадити в усіх штатах закон про авторське право, який би наділяв охороною і автора, і видавця. Прихильниками ідеї про необхідність прийняття першого національного закону про авто­рське право були також Джеремі Белкнеп, засновник Історичної спілки штату Массачусетс, автор новели «Лісники» (першого американського твору, авторське право на який отримало охоро­ну на федеральному рівні в 1792 р.). Розробником закону був знаменитий Томас Пейн, революційно налаштований памфле­тист, який проніс ненависть до цензури крізь все своє життя і творчість. Н. Вебстер, чий словник був найпопулярнішим видан­ням в США, виступив як найбільш впливовий лобіст. Починаючи з 1782 р., Н. Вебстер працював над розробкою законодавства окремих штатів. Після поразки в штатах Нью-Йорк та Нью-Джерсі Вебстеру врешті вдалося переконати законодавчу владу штату Коннектікут прийняти в січні 1783 р. перший американсь­кий закон про авторське право — «Закон для заохочення розвит­ку літератури й талантів». Відповідно до нього кожен автор, який мав місце проживання в США, був уповноважений здійснювати контроль за друком, опублікуванням та продажем свого твору протягом 14 років та наділявся правом поновлювати такий строк ще на 14-річний термін. Закон містив вимогу про обов'язок авто­ра «забезпечувати суспільство необхідною кількістю примірників твору». Таким чином вперше було зафіксовано принцип балансу інтересів суспільства та особистих матеріальних інтересів автора, який послужив фундаментом доктрини «добросовісного» вико­ристання твору. Закон штату Коннектікут став моделлю першого національного закону 1790 р. Незабаром після перемоги в Коннек-тікуті Вебстер переконав законодавців штатів Массачусетс, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, НьюТемпшір, Вірджинія, Делавер, Пен­сільванія та Меріленд ухвалити свої закони, які наберуть чиннос­ті після перейняття такої практики іншими штатами. Вебстер, Медісон та інші розробники водночас усвідомили, що авторське право є однією з галузей, регулювання якої повинно здійснюва­тися на федеральному рівні [140, рр. 138—141].

Після прийняття першого федерального закону про авторське право 1790 р. Н. Вебстер продовжував працювати над його редак­цією, а в 1802 р. йому вдалося внести зміни, спрямовані на роз­ширення переліку об'єктів, на які розповсюджується охорона (плани, гравюри тощо). В 1831 р. зусиллями Вебстера було роз­ширено строк авторського права, який на той час становив 14 р. з правом поновлення на додаткові 14 років, до 28 років з можливі­стю поновлення на 14-річний термін. Вебстер прагнув встанов­лення довічної охорони авторського права, незважаючи на поло­ження Конституції, яке містило обмеження зазначеного строку. Термін авторського права був збільшений у 1831 р., а після цьо­го — знов у 1976 р. [146].

Із збільшенням населення США в першій половині XIX ст. розширювалася читацька аудиторія і зростав попит на літерату­ру. Протягом перших п'ятидесяти років позаминулого століття кількість компаній, які займалися продажем книг, зросла вдвічі в кожному великому місті східної частини США. Кількість та­ких компаній в місті Нью-Йорк, скажімо, збільшилась з 60-ти в 1800 р. до 340 в 1850 р. Єдиною проблемою американських ав­торів був попит населення винятково на продукцію, подібну до творів Вальтера Скотта. На 1830 р. тільки в м. Філадельфія 10 видавництв друкували виключно твори цього романіста [80,

рр. 30—31].

Розвиток авторського права в цей час був обмежений юридич­ними та культурними перешкодами. Історик Ліман Рей Паттер-сон однією з причин недосконалості правового регулювання ав­торського права вважає багатозначність та конфліктність цілей авторського права, які встановлювалися американським законо­давством. З одного боку, закони штатів про авторське право, від­повідно до Статей угоди про конфедерацію (Articles of Confederation), проголошували, що призначенням авторського права є, перш за все, забезпечення інтересів автора. Конституція Сполучених Штатів, однак, встановлювала, що авторське право служить інтересам народу та призначене задовольняти суспільні інтереси. Перший федеральний закон вбачав в авторському праві привілей уряду. А ідея про те, що авторське право повинно бути спрямоване на обмеження та запобігання створенню монополій, мала відображення у справі Wheaton v. Peters — рішенні, яке ма­ло важливе значення для становлення американського авторсько­го права.

В 1834 р. Верховний суд Сполучених Штатів виніс рішення у справі Wheaton v. Peters. Справа виникла зі спору між двома ре­портерами Верховного Суду США. Генрі Вітон протягом бага­тьох років вів записи судових справ. Його наступник Річард Піт-терс вирішив додати до своїх записів про справи звіти, що були опубліковані Вітоном раніше. Вітон звернувся до Верховного Суду з позовом про визнання свого авторського права. Суд виніс таке рішення: автор має авторське право на твір та може вимага­ти усунення порушення цього права та отримати компенсацію за таке порушення, однак, таке право є відмінним від безстрокового й невід'ємного права на публікацію твору після того, як цей твір було опубліковано. Це рішення було закріплене в Конституції США наступним чином: «для патентів та творів притаманні екс­клюзивні права обмеженої тривалості, що призначено служити інтересам суспільства»³.

Між тим, в 30-их рр. XIX ст. в Англії припинилися суперечки між авторами та видавцями. Автор тепер мав більш привілейова­не становище; автори та видавці дійшли згоди про те, що надійна система охорони авторського права є передумовою успіху обох сторін.

В 1853 р. в США Окружний суд заслухав справу Stowe v. Thomas, ініційовану Гарріет Бічер Стоу проти Ф. Томмаса, ви-давника німецькомовного періодичного видання «Die Freie

Presse», який опублікував німецький переклад книги «Хатина дя­ді Тома» та здійснив його продаж на території США без дозволу автора. Апеляційний суд Третього округу пояснив у рішенні, що, публікуючи твір, автор «передає думки, відчуття, знання та від­криття світові», чим позбавляється ексклюзивного права на воло­діння ними. Стосовно перекладу суд зазначив: «Концепція, вик­ладена іншою мовою, не може складати композиції, з якої вона була запозичена, так само, як не може бути названа «копією» тієї книги». Суддя Роберт Гріер висловив думку, яку сорок років ра­ніше повідомив світові Т.Джефферсон. «Ідея автора стала спіль­ною власністю читачів, які не можуть бути позбавлені права на її використання... Право на літературну власність, таким чином, після публікації не може втілюватися в ідеях, концепціях чи пло­дах уяви поета чи романіста, запозичених з мови, ідіом, стилю твору, його зовнішнього вигляду або з показу,» — зазначив Гріер. «Я читав літературний переклад поем Бернса у прозу французь­кою мовою; однак, назвати їх копіями оригіналу було б так само неправильно, як і власне перекладом». Таким чином Гріер сфор­мулював досить жорстке визначення ідеї на 27 років раніше ви­несення рішення у справі Baker v. Selden⁴ в якій Верховний суд США зазначив: «Вирішуючи питання про порушення авторсько­го права, слід вирішити питання не про те,чи використав відпо­відач думки, ідеї, інформацію або відкриття, запозичені з оригі­налу, а про те,чи може його твір вважатися новим твором, створення якого вимагало запозичення винаходу, вчення чи рі­шення, або використання транскрипту частини оригіналу або оригіналу в повному обсязі, з внесенням простих змін»⁵.

Протягом десятиріч американські автори були незадоволені низьким рівнем доходів внаслідок поширення такого явища, як «піратство». Росія, як і США, не поспішала приєднуватися до міжнародних договорів про авторське право. З 30-их до 80-их ро­ків XIX ст. британські автори й політичні лідери відстоювали необ­хідність укладення договору про авторське право, який би обме­жив «піратство». В січні 1837 р. 55 британських письменників і поетів подали до Конгресу США петицію з вимогою про укла­дення двостороннього договору про авторське право. Сенатор Генрі Клей вносив законопроект про прийняття такого договору п'ять разів впродовж 1837-1842 рр. Однак всі п'ять спроб розгля-

of Ohio, October, 1879 ⁵ Stowe v. Thomas

Circuit Court of the United States, for the Eastern District of Pennsylvania, October 1853

ду проекту були невдалими, оскільки зустрічали серйозний опір продавців книг і типографій. Серед прихильників думки про необ­хідність прийняття договору були видатні американські автори та політичні лідери такі, як Вашингтон Ірвінг, Едвард Еверетт та Джон Куінсі Адамс, а також видавництва Appleton і Putnam. В 1842 р. улюблений письменник американського читача Чарльз Діккенс здійснив подорож у Сполучені Штати, де переконував у важливості укладення міжнародного договору. Однак читацька аудиторія не була зацікавлена в підвищенні рівня охорони автор­ського права, оскільки за умов «піратства» мала можливість ку­пувати твори Ч. Діккенса за низькими цінами. Пригнічений рабст­вом та незадовільною ситуацією, що склалася у сфері охорони авторського права у Сполучених Штатах, Ч. Діккенс повернувся в Англію та опублікував у 1843 р. свої критичні враження про подорож у творі «Американські записки». Парадоксально, але нелегальні примірники цього твору були розпродані в США у кіль­кості 50 тис. за три дні.

Шлях до укладення міжнародного договору про охорону ав­торського права був тривалим: проекти договору подавалися на розгляд Конгресу США в 1854, І858 і 1860 рр., однак жодного разу договір не був схвалений. Тим часом поширення «піратства» призводило до переповнення ринку дешевою літературою. Ще до громадянської війни 1861-64 рр. великі американські видавницт­ва, як правило, з розташуванням в Нью-Йорку або Бостоні, домо­вились штучно утримувати ціни на «піратські» примірники євро­пейських творів відповідно до так званого «принципу етикету». Згідно з цим принципом, якщо основне видавництво оголошує про намір випустити у світ твір іноземного автора, воно повинно проставити ціну на творі або повідомити її листом, адресованим іншим видавцям. Принцип був запроваджений видавцем Генрі Хольтом у виступі перед Сенатом. «Принцип етикету» поклав початок «джентльменському» встановленню цін та впроваджен­ню партнерських відносин між видавцями.

Останньою спробою переконати уряд укласти міжнародний договір про авторське право було створення спілок видавців в найбільших містах сходу Америки. В 1888 р. Спілка типографій ухвалила резолюцію про необхідність укладення договору. Пере­говори про укладення договору тривали із зими 1890—91 рр., ос­таточно закон було прийнято обома палатами Конгресу і підпи­сано Президентом Бенджаміном Харрісоном у березні 1891 р.

Таким чином авторське право США та Англії почалося з гост­рого конфлікту економічних інтересів. Спочатку — конфлікт між видавцем та автором, пізніше — між останнім та інтересами сус­пільства. Багато часу знадобилося американському суспільству, щоб осягнути істину, проголошену Марк Твеном на слуханнях Сенату з питань патентів та проекту закону про авторське право в 1886 р.: «Я сподіваюся, що колись настане час, коли в очах зако­ну літературна власність стане такою ж святинею, як віскі, або будь-яка інша річ, що забезпечує життєво важливі потреби». Ус­відомлення значення інтелектуальної власності було першим кроком на шляху до розуміння потреби в гармонізації охорони інтелектуальної власності.

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх тво­рів 1886 року започаткувала процес уніфікації охорони авторсь­кого права. 5 грудня 1887 р. Велика Британія ратифікувала Берн-ську конвенцію. Це були перші кроки на шляху до становлення глобальної системи охорони інтелектуальної власності.

Поиск по сайту: