Формування глобального економічного простору

Головною тенденцією розвитку сучасного світу є гло­балізація економічної діяльності. Вона значним чином впливає на економічне життя, а також призводить до значних політичних (внутрішніх та міжнародних), соціальних та, навіть, культурно-цивілізаційних наслідків. Глобалізацію все більше відчувають на собі майже всі країни світу, в тому числі Україна, яка цілеспря­мовано рухається в напрямку інтеграції в світову економіку. Аналіз процесу глобалізації має не лише теоретичне, але і прак­тичне значення для України. Явище глобалізації пов'язане з су­перечностями, що стають предметом численних дискусій в ака­демічних, політичних та ділових колах.

Слово «глобалізація» походить від англійського слова «globe» (земна куля). З множини визначень поняття глобалізації можна виділити наступні. Глобалізацією є інтернаціоналізація світової економіки в загальнопланетарному масштабі як логічний резуль­тат взаємодії національних економік, які постійно розширюва­лись, внаслідок чого така взаємодія набула вигляду транснаціо-налізації, тобто стану взаємного проникнення і переплетіння національних економік. Водночас, глобалізація — це універсалі­зація або гомогенізація економічного життя, яке під впливом об­міну знаннями, людьми, товарами, культурними цінностями і т. п. все більш тяжіє до єдиних стандартів, принципів і ціннос­тей [21].

Е. Гідденс у книзі «Наслідки сучасності» 1990 р. дав наступне визначення глобалізації: «інтенсифікація світових суспільних відносин, що пов'язує віддалені території таким чином, що наці­ональні події відбуваються під впливом подій, що мають місце на відстані багатьох миль, і навпаки» [92]. Д. Хелд зі співавторами книги «Глобальні трансформації» визначив глобалізацію як «сві­товий взаємозв'язок, що розповсюджується, поглиблюється та прискорюється в усіх сферах сучасного суспільного життя, від культурного до кримінального, від фінансового до духовного» [99].

Термін «глобалізація» став широко використовуватися почи­наючи з 80-х років XX століття у зв'язку з науково-технічним прогресом. Введення цього терміну пов'язано зі спрощенням і прискоренням здійснення міжнародних операцій, пов'язаних з торговими і фінансовими потоками. Він означає поширення за межі національних кордонів ринкових сил, що протягом багатьох століть пронизували всі рівні господарської діяльності [156].

Розуміння того, що події в одній частині світу безпосередньо впливають на події в іншій частині світу, існувало досить давно. Деякі дослідники, втім, розглядають глобалізацію як новий про­цес. На думку Е. Гідденса, Дж. Томлінсона та Дж. Уррі, новою рисою сучасної глобалізації є те, що глобальні потоки стало важ­ко спрямовувати і контролювати, на відміну від ранньої глобалі­зації, яка мала виражений характер «вестернізації». Р. Кілі у кни­зі «Імперія в епоху глобалізації» зазначає, що сучасна глобалі­зація характеризується домінуванням неоліберального капіталіз­му і тим, що певні прояви глобалізації дозволяють розцінювати її як інструмент, призначений для розповсюдження такого доміну­вання — зокрема, через вплив Сполучених Штатів на інші країни

[106].

Епоха глобалізації характеризується зростанням впливу низки факторів міжнародного рівня (економічних і політичних зв'язків, культурного та інформаційного обмінів) на соціальну дійсність окремих країн. Внаслідок таких процесів відбувається більш ефек­тивний розподіл та використання факторів виробництва і зроста­ють можливості для виробництва і споживання. Глобальна еко­номіка вимагає створення інститутів, які б забезпечували функціо­нування ринків, — нових суспільного та економічного середовищ, формування яких вимагає системного мислення, нових управлін­ських якостей [160]. Створення нових суспільного та економіч­ного середовищ на етапі глобалізації відбувається в напрямку уніфікації, що є основною характеристикою сучасного глобаль­ного економічного простору.

Становлення глобального економічного простору пов'язане з підвищенням мобільності робочої сили, ліквідацією торговель­них бар'єрів, розвитком засобів зв'язку і транспорту, науково-технічним прогресом, внаслідок чого пожвавлюється обмін това­рами, капіталами, послугами та людськими ресурсами. При цьо­му необхідною умовою успішної участі в такому процесі кожної країни є створення правової держави, стабільних систем права власності. Процес глобалізації супроводжується глибокою інтег­рацією національних економік у світову економіку, що має спри­яти одержанню доступу до нових технологій та обміну ними, стимулює конкуренцію і, як наслідок, підвищує продуктивність національної економіки.

В. Іноземцев зазначає, що глобалізація економічної діяльності відбувається в наступних напрямах:

— міжнародна торгівля товарами, послугами, технологіями та об'єктами інтелектуальної власності;

— міжнародний рух факторів виробництва, а саме рух капіта­лу (у вигляді прямих іноземних інвестицій), робочої сили;

— міжнародні фінансові операції (кредити, основні цінні па­пери, похідні фінансові інструменти, валютні операції). При цьо­му, В. Іноземцев зазначає, що співвідношення між цими трьома напрямами в останні роки істотно змінюється [29].

Глобалізація економічної діяльності відбувається на двох рів­нях: мікро- і макроекономічному. В умовах ринкової економіки економічна діяльність на обох рівнях ініціюється і розвивається на рівні самостійних суб'єктів господарювання, що встановлю­ють виробничі, торгові, науково-технічні, фінансові зв'язки із за­рубіжними партнерами. Отже, перший рівень — стихійно-ринкового розвитку глобальних процесів, в основі яких лежать пошуки виробниками способів мінімізації витрат і побудова но­вих комбінацій спеціалізації. Головною особливістю глобалізації на мікроекономічному рівні є всесвітня стратегічна орієнтація компаній. Це і закладає фундамент глобалізації. Наслідки глобаль-ноорієнтованої стратегії на рівні окремих компаній відобража­ються на макроекономічному рівні. Він є рівнем міждержавних форм, що компенсують втрату або обмеженість можливостей з боку держави регулювати стихійно-ринкові прояви глобалізації.

Викладені вище ознаки процесу глобалізації дозволяють дати загальне визначення цьому явищу. Глобалізація є об'єктивним, багатовимірним процесом якісних змін в різноманітних сферах суспільного життя, що визначає пріоритетні тенденції сучасного розвитку. О. Білорус зазначає, що глобалізація — це якісно новий соціальний процес, змістом якого є взаємозв'язок і взаємозалеж­ність, а також глобальна інтеграція національних економік, націо­нальних політичних і соціальних систем, інформаційних систем, національних культур тощо [2, с. 304]. На думку М. Делягіна, глобалізація є процесом формування й подальшого розвитку єди­ного загальносвітового фінансово-економічного простору на базі нових, переважно комп'ютерних технологій [152]. Глобаліза­ція — це найвища нині фаза інтернаціоналізації (інтеграції) еко­номіки і політики, а в зародковому стані — і культури (В. Пефті-єв, В. Черновська) [47], яка першочергово проявляється в про­цесах гомогенізації (К. Ейк), а також у зростаючій взаємозалеж­ності різних суспільств (Г. Ділігенський) [18]. Поняття глобаліза­ція відображає об'єктивний процес активізації взаємопроникнен­ня та взаємозалежності сучасних соціально-економічних і суспільно-політичних процесів у світовому масштабі, які не лише долають національні бар'єри, а й поєднують на перший погляд несхожі й різновекторні явища.

Відповідно до О. Білоруса, формування глобального економіч­ного простору відбувається за такими напрямами і в межах нас­тупних міжнародних інституцій:

— комплексна лібералізація та розробка правил міжнародної торгівлі товарами та послугами (в межах ГАТТ/СОТ, ЮНКТАД та Міжнародної торговельної палати);

— регулювання міжнародних валютних відносин, платіжних балансів країн та міжнародної заборгованості (МВФ, Банк між­народних розрахунків, Паризький та Лондонський клуби креди­торів);

— здійснення структурних реформ у світовій економіці, пере­дусім, в країнах периферії (в межах галузевих організацій, та­ких як Організація ООН з промислового розвитку — ЮНІДО, а також міжнародних фінансових інституцій — Світовий банк, МВФ);

— регіональна міжнародна економічна інтеграція, пов'язана зі створенням комплексних міжнаціональних структур регулюван­ня та єдиної економічної політики (Європейський економічний союз — ЄЕС, Північноамериканська асоціація вільної торгівлі — НАФТА, Спільний ринок країн Південного Конусу — МЕРКО-СУР тощо);

— координація та розробка єдиних правил функціонування міжнародної інфраструктури (міжнародні організації в галузі транспорту, зв'язку, фінансових розрахунків, охорони інтелекту­альної власності і т. д.) [10].

На думку О. Білоруса, нині має місце певна нерівномірність розвитку компонентів системи глобального регулювання, для якої характерне значне домінування системи СОТ. Однак функції СОТ не охоплюють всього спектру соціально-економічних відно­син, а тому вони доповнюються функціями інших міжнародних інституцій, зображених на схемі (рис. 1.1).

ЄЕС

НАФТА

МЕРКОСУР

МВФ

Банк міжнародних розрахунків

Світовий банк

Рис. 1.1. Система інституцій глобального регулювання

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) визначає основні принципи торгових відносин і торгової політики; ство­рює систему преференцій в торгівлі та здійснює стимулювання експорту країн периферії. Завданням Комісії ООН з прав міжна­родної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) є гармонізація законодавства у сфері міжнародної торгівлі. Міжнародна торговельна палата здійснює роботу з формулювання міжнародних торгових звичаїв (поміж них — умови поставок в зовнішньоекономічних операці­ях «Incoterms», міжнародні розрахунки тощо). Регулювання ва­лютного курсу та платіжних балансів покладене на Міжнародний валютний фонд (МВФ).

Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) відіграє важливу роль в узгодженні різноманітних аспектів еко­номічної політики та розробці її параметрів (зокрема, щодо іно­земних інвестицій та регулювання діяльності ТНК, податкової політики, експортного кредитування, розрахунків тощо). Глоба­лізація економічної діяльності вимагає її лібералізації, тобто ско­рочення або усунення обмежень у сфері міжнародної торгівлі, іноземних інвестицій, міжнародних фінансових операцій. Саме таке завдання ставила перед собою Генеральна Угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ). Нині цим опікується Світова організація тор­гівлі (СОТ), у якій ГАТТ, ГАТС і ТРІПС є трьома базовими еле­ментами. Пояснимо, що ГАТС — це Генеральна угода з торгівлі послугами, а ТРІПС — Угода про торговельні аспекти прав інте­лектуальної власності.

Глобалізація відбувається в умовах постіндустріального інфор­маційно-технологічного розвитку цивілізації. Д. Харві називає процес глобалізації «часово-просторовою компресією» [97]. Ін­шими словами, ми живемо у спресованому світі, де витрати (ма­теріальні й часові) на обмін технологіями та інформацією, а та­кож на їх відтворення зменшились. М. Кастель зазначає, що розвиток телекомунікацій створив матеріальну інфраструктуру для формування глобальної економіки [78]. Щоправда, Р. Кілі вважає, що інформація та телекомунікаційні технології важливі, однак не слід перебільшувати значення феномену «часово-просторової компресії» [106].

На думку А. Філіпенка, важливим елементом глобальної еко­номіки є міжнародна науково-технічна сфера, яка характеризу­ється формуванням світового ринку технологій, ноу-хау, патен­тів. Відповідно до визначальних тенденцій світового економіч­ного розвитку в сучасних умовах значно підвищується значення науково-технічних компонентів господарського зростання як фак­торів динамізації та якісного вдосконалення виробництва [66; с. 41]. О. Пічкур зазначає, що науково-технічна інформація, спря­мована на зміну циклів виробництва товарної продукції, набула глобального значення, що перетворило технологічні знання та накопичений досвід у різних галузях виробництва, а також інфор­маційні, управлінські, виробничі, фінансові, торговельні секрети, пов'язані з виробництвом та реалізацією наукомісткої товарної продукції, на самостійний об'єкт зазначених відносин — техно­логію [50, с. 35]. Технологія — це знання, необхідні для досяг­нення певного технічного результату.

Сучасній хвилі науково-технічного прогресу притаманні по­жвавлення інноваційної діяльності та досягнення в трьох основ­них напрямах розвитку технологій: інформаційні технології (комп'ю­терні програми, бази даних, цифрові технології); біотехнологія (що створює підґрунтя для розвитку медицини, фармацевтики, сільського господарства, хімічної промисловості); технології ви­готовлення нових матеріалів. Нові інформаційні технології до­зволяють здійснити перехід до децентралізованого виробництва з централізованим фінансовим контролем. Такі можливості сприя­ють ще більшій інтернаціоналізації виробництва, яка призводить до збільшення обсягів світової торгівлі. Розвиток транспортних комунікацій сприяє зростанню обсягів комерційної торгівлі та розширенню обміну послугами.

Інтеграційна тенденція між галузями проявляється в налаго­дженні більш тісних зв'язків між базовими напрямами НТП (мік-роелектроніки і біотехнології) — нововведення в одній галузі за­безпечують новації в іншій. Більш того, інноваційна діяльність часто здійснюється шляхом об'єднання зусиль конкуруючих компаній на глобальному рівні. Таким чином інтеграційні проце­си позначаються на зближенні суб'єктів глобальної економіки — компаній і власне країн. Це пояснюється тим, що в процесі інно­ваційної діяльності компанії нерідко відчувають потребу в залу­ченні технологій іншої галузі. Конвергенція галузей технологій активно впливає на розвиток поділу праці і технологій — відбу­вається інтернаціоналізація господарської діяльності.

Інтернаціоналізація НТП і виникнення єдиної технологічної бази обумовлює зрощування галузей суспільного виробництва на національному і міжнародному рівнях. Глобалізація супроводжу­ється розгортанням процесів науково-технічної кооперації, які характеризуються техніко-економічними чинниками: високим комерційним ризиком нововведень, ймовірністю введення подіб­них технологій компаніями—конкурентами, непередбачуваністю результатів одержання нового продукту (технології), їх рентабель­ності; непередбачуваністю прогнозування попиту; загостренням конкуренції між компаніями тощо. Розробка, виробництво, збут і освоєння сучасних технологій та їх міжнародний поділ вимага­ють об'єднання зусиль на глобальному рівні. Відбувається зро­щування нововведень і нових технологій в єдиний комплекс тех­нологічних знань. Виникають «технологічні макросистеми», по­жвавлюється технологічне співробітництво. Суб'єкти ринку на­бувають транснаціональної форми. Сукупність таких тенденцій є свідченням того, що має місце світовий процес техноглобалізації — тобто процес інтернаціоналізації створення і освоєння, ви­робничого та комерційного використання, трансферу (передачі) і дифузії (поширення) технологій.

Глобалізація економічних відносин пов'язана з територіаль­ним розширенням прав власності суб'єктів цих відносин. Розбу­дова міжнародного права на основі принципу, згідно з яким суб'єкт національного права однієї країни має право реалізовува­ти право власності в інших країнах, сприяла прискоренню фор­мування глобальних господарських комплексів у формі мульти­національних компаній (МНК), багатопрофільних транснаціо­нальних компаній (ТНК), транснаціональних банків (ТНБ) тощо. Поглиблення процесу формування таких комплексів спричиняє виникнення союзів і об'єднань найбільших ТНК і ТНБ у таких галузях, як транспортне та енергетичне машинобудування, фар­мацевтична промисловість, комп'ютерні технології, телекомуні­кації. Сучасна глобальна економічна система обмежила стихійні ринкові відносини між країнами, виник глобально функціоную­чий світовий виробничо-господарський механізм, складовими якого стали окремі національні економіки.

На думку А. Філіпенка, суб'єкти сучасного процесу техноло­гічного обміну в умовах глобалізації можна згрупувати за інсти-туціональними рівнями:

— на моно- та мікрорівнях — університети та наукові заклади, венчурні фірми, інноватори-фізичні особи (до 1/3 світового обся­гу інновацій);

— на мезорівні — ТНК і МНК, національні компанії і науко­во-технічні комплекси (дослідницькі, технологічні парки) (до 2/3 світового обсягу інновацій);

— на макрорівні — держави і національні інноваційні системи;

— на мегарівні — міждержавні утворення та інтеграційні со­юзи, які спеціалізуються на окремих напрямках НТП;

— на метарівні — міжнародні організації (насамперед, систе­ми ООН, які надають технічну допомогу країнам периферії та сприяють формуванню світового ринку екологічно безпечних технологій) (рис. 1.2).

Основними суб'єктами господарювання глобальної економіки у світовому масштабі стають не країни, а транснаціональні кор­порації. А. Філіпенко зазначає, що в умовах глобалізації боротьба за розподіл і перерозподіл сфер впливу переміщується з площини міждержавних відносин у площину конкуренції між корпорація­ми. Особливістю функціонування ТНК в процесі технологічного обміну є об'єднання зусиль ТНК. З метою здійснення спільних досліджень і придбання нових технологій відбувається створення технологічно взаємопов'язаних стратегічних союзів між ТНК. В таких союзах криється одна з небезпек глобалізації: в межах стратегічних альянсів проявляється тенденція збереження конт­ролю з боку ТНК над новими технологіями і обмеження доступу до них суспільства. Географічно концентрація ТНК має місце в межах трьох центрів — Європи, Японії, США [66, с. 41].

Міжнародні науково-технічні зв'язки в умовах глобалізації контролюються транснаціональним капіталом з метою досягнен­ня висококонкурентних позицій на світовому ринку. Внаслідок утримання технологій, капіталу і товарів в межах тріади ЄС — Японія — США відбувається подальша маргіналізація (відтіс-нення) країн, які не входять до цієї тріади. Перспективи їх еко­номічного росту, відповідно, обмежуються. Такі негативні нас­лідки мають місце у зв'язку з внутрішньокорпоративним харак­тером трансферу технологічного обміну ТНК (на відміну від тех­нологічного обміну, який є відкритим для суспільства), завдяки якому ТНК досягають технологічного лідерства, а в деяких краї­нах відбувається консервація відсталості. У такий спосіб ТНК, переслідуючи мету досягнення і збереження лідерства, негативно впливають на інтереси країн периферії.

Поиск по сайту: