Загалом цивілізаційний підхід передбачає акцентування на ролі культури у розвитку суспільства

Существенным обстоятельством проникновения понятия цивилизации в европейский дискурс стало признание западными наблюдателями, исследователями, путешественниками, мыслителями, философами явного различия между западными и восточными культурами, между развитыми в политическом и социально-экономическом плане культурами Западной Европы и архаическими культурами Африки, Азии, Австралии и Америки и - как следствие - подтверждение онтологической правильности давнего, берущего свое начало в античной эпохе противопоставления цивилизация/ варварство(11). Фактически, начиная с эпохи Просвещения, образ цивилизации имеет во многом географические концептуальные основания, а географическое положение практически любой цивилизации и культуры приобретает, с точки зрения интерпретатора, не только феноменологический, но и онтологический статус - это проявляется уже в образной насыщенности философско-культурологических терминов "Запад" и "Восток". Существенно также, что в течение XIX в. этому идеологическому процессу способствовало активное распространение и применение понятия варварства, взятого также по преимуществу в его культурно-локальных срезах - причем не только в негативных, но и в позитивных аксиологических коннотациях (противопоставления типа "дряхлая цивилизация - молодое и активное варварство")(12).

Пытаясь рассмотреть роль и значение географического фактора в генезисе и динамике цивилизаций, приходится отказываться от дихотомии цивилизованные страны/нецивилизованные страны, которая так хорошо работала на протяжении всей эпохи расцвета естественнонаучного и исторического позитивизма, опиравшегося на интеллектуальные достижения Просвещения. Между тем, уже в эпоху позитивизма многим исследователям стал понятен неоднозначный, сложный и не всегда объяснимый характер воздействия географических условий на развитие цивилизаций, особенно в случае сравнения особенностей динамики разных цивилизаций в примерно одинаковой по природно-климатическим показателям географической среде. Цивилизация как таковая стала постепенно осознаваться как пространственно изменчивое явление, как территориальный феномен, при изучении которого приходится обращать внимание и на культурную диффузию (взаимодействие и обмен между соседними, а иногда и отдаленными цивилизациями), и на пространственную динамику самой цивилизации, изменяющей в ходе своего территориального расширения, сжатия или перемещения не только физико-географические параметры и рамки своего существования, но и собственные представления о географической среде и способах адаптации к ней(13).

Осмысление роли культурно-географического пространства для развития цивилизаций, как правило, связывают с концепциями Н. Данилевского, О. Шпенглера и А.Дж. Тойнби. Несмотря на большие содержательные различия - - как по методологии, так и по сути их теоретических построений, - можно сказать, что концепт локальных цивилизаций, представляемых как пространственно-временная целостность (фактически - территориальный гештальт), был принят и стал "рабочим инструментом" не только в философско-культурологических или историософских штудиях, но и во внешне позитивистских по духу исторических, этнологических и культурно-географических исследованиях. Географическое пространство стало пониматься как активная среда, способствующая выработке своего рода цивилизационного самосознания; сама по себе локальная цивилизация уже не рассматривалась как нечто внешнее по отношению к территории, где она формировалась и существовала; понятие ландшафта/культурного ландшафта стало просто необходимым при научных описаниях и характеристиках практически любых цивилизаций(14).

Рівно через півстоліття після першого використання поняття цивілізацій як множини у 1869 р. виходить у світ книга «Росія і Європа». Її авторство належить видатному російському вченому Миколі Данилевському[1]. У ній він виступає засновником теорії культурно-історичних типів цивілізацій. До речі, значну частину своєї роботи автор пише у Криму, що розташований на стику кількох сучасних цивілізацій і де тільки у 90-і роки ХХ століття, тобто через 125 років після оприлюднення даних теоретичних викладок, вперше відбулись «Данилевські» читання, які стали щорічними[2].

Кожен народ, за Данилевським, створює специфічну систему цінностей. Вироблена ним культура слабко контактує з іншими культурами, протидіючи проникненню в її "тіло" чужорідних елементів.

Данилевський створив "систему типів" людства. Він писав, що є народи, віддані ідеї державності, а є такі, яким вона чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх антиподи - хитрі обманщики, безпринципні торгаші. Народи Сходу створили вишукану, але малорухливу, споглядальну культуру, яка з покоління в покоління відтворює саму себе. На Заході була створена динамічна, утилітарно-практична культура, спрямована на перетворення природи і суспільства. Ідеї ​​Данилевського згодом вплинули на культурологію ХХ ст.

У згаданій роботі кожний культурно-історичний тип є одноосновним. Тобто головним для його класифікації є переважання в ньому однієї з 4-х запропонованих ознак: релігійної, культурної, політичної чи суспільно-економічної.

Так, наприклад, у єврейському культурно-історичному типі домінує релігійний фактор, у грецькому – культурний, у романо-германському – суспільно-економічний.

На цій основі Данилевський визначив 12 цивілізацій, що існували упродовж історії людства. Це – єгипетський, індійський, китайський, стародавньосемітський, візантійсько-аравійський (новосемітський), єврейський, грецький, римський, мексиканський, перуанський, іранський, європейський (романо-германський) культурно-історичні типи. До них додавався 13-й – слов’янський, який за життя Данилевського ще формувався. Саме він, на думку вченого, і мав стати, відповідно до своєї культурної самобутності, повним чотирьохосновним культурно-історичним типом, за яким у перспективі вбачалося велике майбутнє.

У зв’язку з останнім прогнозом-бажанням Данилевського, його звинувачували у панславізмі. Особливо нищівна критика, багато в чому справедлива, прозвучала з боку видатного російського філософа Володимира Соловйова. Він навіть після смерті Данилевського у своєму листі до відданого захисника ідей останнього відомого слов’янофіла Миколи Страхова висловився досить гостро про роботу «Росія і Європа». На думку В. Соловйова, «ця невинна книга…раптом стає спеціальним Кораном усіх мерзотників і дурнів, які хочуть загубити Росію та уготувати шлях грядущому хаму»[3]. Треба зазначити, що саме під впливом критики такого авторитетного опонента суспільна думка викинула разом з панслов’янською колискою і дуже цінну для майбутнього талановиту дитину теорії культурно-історичних типів цивілізацій Данилевського.

Майже на півстоліття ідея співіснування різноманітних цивілізацій на земній кулі була забута.

У першій чверті ХХ століття до неї повернувся, не посилаючись на Данилевського, видатний німецький історик та культуролог Освальд Шпенглеру двотомнику «Занепад Європи»[4]. Але його класифікація культурно-історичних типів дуже нагадує раніше запропоновану Данилевським. Причому, декілька з визначених останнім культурно-історичних типів у Шпенглера об’єднуються (грецький з римським – у греко-римський, а мексиканський з перуанським – у культуру майя), а деякі з них (єврейський, іранський та романо-германський) взагалі відсутні. Разом з тим, цілком сформований вже у першій чверті ХХ століття перспективний слов’янський тип автор «Занепаду Європи» називав російсько-сибірським, вбачаючи за ним, як і Данилевський, велике майбутнє, особливо щодо його розвитку в азіатській частині. Таким чином, усього Шпенглером було визначено 8 цивілізацій. Причому, в його капітальній праці акцентовано не стільки на аналізі історичного минулого тисячолітніх цивілізацій, скільки на прогнозуванні майбутнього людства, що й викликало широкий суспільний резонанс та інтерес до висловлених ним ідей.

Важливим з історичної точки зору був і сам момент виходу першого тому фундаментальної, ретельно зробленої, з елементами системного аналізу праці Шпенглера. Адже саме наприкінці Першої світової війни в причетній до її розв’язання Німеччині у 1918 р., що є роком капітуляції останньої, вийшов перший том книги Освальда Шпенглера «Занепад Європи». У ньому міститься висновок про європейський континент, що постарів і назавжди вичерпав себе як лідер сучасності, віддаючи цю роль США, а в перспективі – Росії з переміщенням лідерства до її сибірської частини.

Другий том, безпосередньо присвячений всесвітньо-історичним перспективам людства, вийшов у 1922 р. – тобто на початку страшної фінансово-економічної кризи у Німеччині. Кризова ситуація в цій країні характеризувалася страшною гіперінфляцією 1923 р., динаміка якої на три порядки перевищувала темпи росту гіперінфляції 1993 р. в Україні. Безпосередньо розв’язана фашистською Німеччиною Друга світова війна, здавалось, повністю підтвердила апокаліпсичні прогнози Шпенглера. Головним її підсумком став розкол на дві протидіючі частини не тільки Німеччини та Європи, але й людства в цілому. Саме «берлінська стіна» стала символом біполярного світу, на протилежних полюсах якого майже на півстоліття розмістилися у взаємному протистоянні двоє планетарних лідерів – СРСР та США.

Американський антрополог А.Крёбер (1876-1960) у 1944 р. опублікував роботу "Конфігурації культурного зростання", присвячену теоретичним аспектам вивчення культур. Він заперечував поділ культур на "вищі" і менш розвинені і розглядав історію людства як сукупність культур, що змінюють одна одну. Велике значення вчений надавав взаємовпливу культур. Серйозний акцент А. Кребер робив на суб'єктивній, ціннісної стороні культури. Аналізуючи специфічність кожної культури, він виділяв дві риси, властиві всім типам товариств: 1) всі вони проходять у своєму зростанні однакові фази - виникнення, розквіт і занепад;

2) існує тенденція виникнення в культурі за відносно короткий часовий період найвищих досягнень, вищих цінностей. Він зазначав короткочасність, спазматічность творчих злетів в кожній культурі.

Своїм найважливішим завданням А. Кребер вважав дослідження циклічності древніх культур і, особливо, творчих вибухів в ідеологічних аспектах соціокультурних систем.

Кребер розумів культуру як систему елементів, зчеплених певним способом і які утворюють цілісність, певну модель, зразок, тип. В останньому можна виділити форму та зміст, зовнішні та внутрішні аспекти розвитку. Форма культури залежить від властивого їй стилю. Поняття стилю Кребер пояснює досить туманно, але все ж з контексту його міркувань випливає, що це якийсь особливий відбиток на поведінці людей, особливості матеріальної культури, що відбуваються із специфіки духовної культури, її ціннісних орієнтації. Кожній культурі властива певна домінантна ідея, що підкреслює її видатні досягнення і унікальність. Наприклад, особливість культури майя він бачив у винаході писемності, календаря, прикладному мистецтві. Їм він протиставляв інків як досягли найвищого розквіту в області спорудження доріг і мостів. Домінантну ідею народів Індії він бачив у філософії аскетизму й ієрархії каст, японців - в лояльності до імператора.

Креберові дорікали за суб'єктивізм у виділенні провідної ідеї у конкретних народів, але це не означає непродуктивності даного принципу по відношенню до вивчення культур.

Поиск по сайту: