Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Формування світогляду В’ячеслава Чорновола

У часи незалежності стають все більше відомими моменти з минулого, зростає інтерес до колишніх дисидентів і шістдесятників, їхнього внеску у розбудову України. Найбільший інтерес викликають найяскравіші постаті цього часу, а також те, що спонукало їх до дії, до самозречення і самопожертви.

Серед них – історична постать В’ячеслава Чорновола. На сьогодні ми знаємо В’ячеслава Чорновола як політика, борця, політув’язненого, але ще не бачимо його як людину, що була в круговерті щастя, турбот, бажань. Мало знаємо про формування його поглядів, світобачення. Після трагічної загибелі почався процес переосмислення його постаті, створення докладного життєпису.

В’ячеслав Чорновіл був людиною, яка, незважаючи і не хвилюючись за себе, спромігся до рішучого наступу на існуючу систему. Він жив у той час, коли необхідно було або коритися, або протидіяти, і він обирав шлях до дії.

Студентські роки багато в чому позначилися на становленні та закріпленні світогляду молодого, можливо, у чомусь невпевненому ще в собі. В’ячеслав Чорновіл не просто так давав клятву на Володимирській гірці, він робив це з надією на те, що зможе зрушити з місця застарілі догми, доведе всім, що він здатен на подвиг заради Батьківщини. Засудження культу особи Й. Сталіна та його шкідливих наслідків на ХХ з’їзді КПРС давало можливості зламати стереотипи «вождізму», які так глибоко, здавалося, навічно були вкарбовано в свідомість суспільства.

Певною мірою В’ячеслав Чорновіл був внутрішньо готовий до змін, оскільки, незважаючи на виховання у радянському дусі, все ж хоч і прихована, опозиційність його родини до тоталітарної системи давала про себе знати, отож перебувала в ньому [11, с. 92]. Однак ХХ з’їзд і розвінчання культу особи стали справжнім переворотом у його свідомості. Схоже, це був для нього останній набатний удар, після чого почав радикально переглядати свої уявлення і погляди. «Ось тоді, мабуть, я, - згадує В’ячеслава Чорновіл, - почався як дисидент» [12, с. 27]. Саме тому його одвічне відчуття власної відповідальності та особиста небайдужість поставили В’ячеслава Чорновола у лави людей, що невідворотно стояли на перепоні неосталінізму, який був згоден поглинути, звести нанівець тяжкі і невизначені демократичні тенденції другої половини 1950-х - початку 1960-х років.

Власне, В’ячеслав Чорновіл був суспільно-політичним діячем, наскрізь просякнутим ідеологією. Це була людина-особистість з усталеним системним світоглядом, яка активно використовувала цей світогляд для здійснення своєї функції ідейного провідника. Особливість його полягала в тому, що він формував світогляд та ідеологію тих, хто був навколо нього. І саме тому можемо з повною відповідальністю стверджувати, що ідеологія Народного Руху України сформована головним чином В’ячеславом Чорноволом [13, с. 69].

У вересні 1965 р. В’ячеслав Чорновіл серед інших представників української інтелігенції активно протестував проти переслідування інакодумців, а в 1966 р. береться за перо, щоб висловити свій погляд на ті негативні процеси, які стверджувались в Україні [13, с. 65].

«У багатьох із нас, - зазначав І. Світличний, - одразу після ХХ з’їзду було багато наївного, рожевого оптимізму, телячого ентузіазму, побудованих на піску; багатьом здавалося, що всі проблеми народного життя вирішуються одним махом, і нам нічого не залишиться, як з високо піднятими прапорами урочисто марширувати до комунізму» [14, с. 4].

Однак В’ячеслав Чорновіл відчував, що народ починає сподіватися на зміну суспільного ладу. 1956-й року відбулись значні зміни. У всій Європі починаються заколоти, збройні агресії, які спричинила комуністична дезінформація, і це швидкими темпами збурювало європейську громадськість. Молодь, яка навчалася в Київському університеті, була в епіцентрі подій, а зарубіжні студенти оперативно розносила інформацію. Незабаром події набули свого апогею.

Реформи М. С. Хрущова хоч і не мали повністю нового забарвлення, закінченого вигляду, але все ж мали вплив на суспільство, дещо було змінено політику і методи її ведення. Хоч суть старого залишилася, але «косметичний ремонт» призвів лише до зниження ідеологічного тиску в суспільстві. Українська інтелігенція починала потроху виходити за рамки існуючих правил і прагнула до вільного, самостійного самоутвердження, до тих можливостей, про які до цього часу навіть не могла мріяти. Вона починає розбудовувати українську культуру, нарощує діяльність для пробудження національної суспільної свідомості в Україні. Дослідник Г. Касьянов зауважував що, «українській інтелігенції в 60-х роках ХХ ст. довелося повертатися до тих проблем, які турбували їхніх попередників у 60-ті роки ХІХст., на початку і у 1920- ті роки ХХ ст.: до проблем захисту рідної мови і культури, їх популяризації, відновлення національної історії, етнографії»[15, с. 18]. Причиною цього стали заборони, які не дозволяли дізнаватися тієї гіркої правди, що коїлась у державі. Утиски ж української культури ще більше стимулювали до протидії насильницькому зросійщенню. Саме з таким становищем зіткнувся В’ячеслав Чорновіл по приїзді у Київ. Його вразило, що в столиці України «вовком дивляться, коли ти говориш українською» [15, с. 20]. Таке явище у В’ячеслава Чорновола викликало спротив, пробудило почуття національноїобрази і честі. Проте він зберігав нормальне ставлення допредставників інших націй. Мовне питання, процес десталінізації, нові репресії режиму, жертвами яких стали знайомі йому студенти, міцно переплелися у свідомості В’ячеслава Чорновола, спричинивши пошук забутих чи прихованих істин. Тоді, найімовірніше, відбувався процес усвідомлення світоглядних основ, початок витворення нової системи поглядів. Очевидно, ще не були визначені його позиції щодо становища українського народу, власного місця в боротьбі за утвердження національного самоствердження українців.

Будучи від природи досить працездатною людиною Вячеслав Чорновіл виділявся серед студентства, активно брав учать у культурницькій діяльності. Вивчав життя репресованих і забутих діячів української літератури, науки й культури. В. Чорновіл активно вивчав життя репресованих і забутих діячів української літератури, науки й культури. Це спонукало його до написання дипломної роботи про забороненого громадського діяча, публіциста і письменника ХІХ ст. Б. Грінченка. Вибір теми дослідження в пошуках матеріалів для написання дипломної роботи виявилися знаменними для нього. Погляди Б. Грінченка, наявним масовим українським патріотизмом, справили великий вплив на становлення особистості В’ячеславаЧорновола. Тож дослідження переросло рамки дипломної роботи, стало «вирішальним моментом у його національному самоутвердженні» [16, с. 4]. Саме це дозволило йому у подальшому сказати, що ще до закінчення навчання в університеті його світогляд повністю сформувався і мало чим відрізнявся від того, який був у 1990-х роках, з тією хіба різницею, що в зрілі роки погляди поглибилися і розширилися [12, с. 25].

Вивчаючи роботу В’ячеслава Чорновола про Бориса Грінченка, знайомимось із поглядами юнака, який, будучи позбавлений можливості прямо викладати свої думки, заміняв їх численними цитатами. Тож творив ілюзію ніби непричетності своїм до думки їх авторів, хоча інколи висловлював власні гострі судження. Він не обмежується лише культурницькими питаннями, а підіймає широкий пласт суспільно-політичних проблем, що певною мірою недвозначно екстраполювались на тогочасне суспільно-політичне становище українського народу. Дипломні студії невдовзі переросли у кандидатські, знайшли вияв у ряді наукових статей. Політичне переслідування не дозволило В.Чорноволу закінчити дослідження з цієї проблематики і здобути науковий ступень кандидата наук. Однак, наявна розвідка про Б. Грінченка (зберігся один з варіантів дисертаційного дослідження) була досить ґрунтовною.

Вважаємо, що слова М. Чернявського, які він колись сказав про Бориса Грінченка: «Більше працював, ніж жив», можна віднести до В’ячеслава Чорновола, який все своє життя невтомно працював, не покладаючи ні на мить власних рук і не залишаючи своєї ідеї[17, с. 15].

Варто зазначити, що мовне питання однаково підіймалось і у Б. Грінченка і В. Чорновола. Становище української мови змушувало Б. Грінченка виступати на її захист [16, с. 21],так і В’ячеславЧорновіл, взявши у Б. Грінченка за основу його мету, прагнення, сміливо йшов уперед і виборював українську національну ідею.

В’ячеслав Чорновіл так само трепетно дбав за рідне українське слово, як і його попередник Б. Грінченко. Для них рідна мова понад усе. Це було тим стрижнем, задля якого вони боролися, бо рідне українське слово належало і мало певну особливість, яка була притаманною лише українському народові, що і гуртувало його тривалі роки.

Увесь час у своїй роботі молодий дослідник принагідно використовує цитати, положення, можна сказати, кумира, наставника, і робить наголоси на тому, що мова - це серцевина нації. В’ячеслав Чорновіл, як і Грінченко, займалися активною громадськоюдіяльністю. Свого часу Б. Грінченко вступив у товариство «Братство Тарасівців», що так само, як і в часи В’ячеслава Чорновола, об’єднувало молодь за інтересами, національно свідомих українців, готових боротися за рідне, національне, притаманне справжньому сильному духом народові.

Головним і надзвичайно важливим, практично сенсом життя для Б. Грінченка стала колись боротьба за визволення та розвиток української національної справи. Теж саме можна відчути і знайти у помислах, поглядах та справах В’ячеслава Чорновола. Він теж самовіддано ставився до національної справи, погоджуючись із Б. Грінченком і наслідуючи його.

В’ячеслав Чорновіл ніколи не піддавав сумніву того, що сповідував Б. Грінченко, зокрема, що чужомовне викладання не розвиває учнів [16, с. 37]. А діти - це майбутнє держави. Тому потрібно розвивати любов до того національного-святого для кожного народу, якою є мова. Формування у молоді національної гідності повинно стати запорукою кожної нації. І хоч роки минули, а проблема розвитку і збереження української мови залишається актуальною, гострою і болісною для багатьох донині.

Як зазначав В. Деревінський у своїй монографії, важливе значення має і зміст навчальних дисциплін, що має відповідати національній виховній системі народу, а тому: «Навчання і виховання дітей на основі інонаціональних систем веде не тільки до денаціоналізації, а й до деморалізації вихованців таких шкіл» [, с. 26].

У розділі кандидатської роботи «Життєпис Бориса Грінченка. Характеристика його суспільно-політичних поглядів («Листи з України Наддніпрянської»)» В’ячеслав Чорновіл піднімає питання, пов’язані з політичним становищем України. Через усе дослідження червоною ниткою проходить ідея здобуття політичної волі для українського народу. Цю думку В. Чорновіл подає в притаманній йому манері, за допомогою цитат з творів Б. Грінченка, Т. Шевченка та інших. Висловлює міркування, що найголовнішим завданням поточного моменту для України є боротьба за утвердження її політичної волі. Хоча в роботі немає явних вказівок на підневільний стан України у складі СРСР, хід роздумів автора наштовхує на думку про тотожність історичних періодів – становища українського народу наприкінці ХІХ ст., яке описував Борис Грінченко, із станом справ українців на рубежі 50 – 60-х років ХХ ст. Безпосередньо знаходимо твердження В’ячеслава Чорновола про СРСР як колонізаторську державу на зразок Російської імперії, що поневолює українців у статті «Володимир Самійленко», написаній у середині 1960-х років []. Слід зауважити, що вперше ця стаття була опублікована лише в 2002 р., бо за комуністичного режиму таких «крамольних ідей» не могла пропустити радянська цензура. Через це, мабуть, у роботі В. Чорновола про Б. Грінченка не знаходимо прямих порівнянь Російської імперії з СРСР.

В іншій статті, написаній у середині 1960-х років, – «Великий народний поет» В’ячеслав Чорновіл пише про майбутню вільну Україну як про демократичну країну з новим республіканським типом правління. А в дослідницьких студіях роздуми про політичне майбутнє України висвітлює лише в загальних обрисах, знову ж таки посилаючись на цитату з Б. Грінченка: «У цій великій уселюдській сім’ї і наша вкраїнська сім’я буде частиною – вільною, освіченою, щасливою...» [], хоча в них є згадки про самостійність України. У висновках до розділу про суспільно-політичні погляди Б. Грінченка В. Чорновіл недвозначно, а посилався на думку Б. Грінченка про те, що Україна зберігає за собою право повної самостійності, якщо російський лад не надасть їй автономії у складі федерації. Це він назвав «вірною спробою підходу до правильного розв’язання національного питання» [].

В’ячеслав Чорновіл зауважував, що Борис Грінченко постійно пов’язував розгляд питання про політичну волю з питанням міжнаціональних відносин, вважаючи, що мир і спокій у світі може наступити тільки при наявності світової співдружності вільних народів. Відтак відстоюється право кожного народу на національну самостійність, а не об’єднання народів під скіпетром самодержця «єдіной і нєдєлімой» чи під егідою польської аристократії []. У пізнішій статті «Великий народний поет» В’ячеслав Чорновіл ставить акценти гостро: «...усякий лад, побудований на гнобленні людини людиною, на зневажені людської гідності й невід’ємних людських прав, на пригнічені вільної людської думки, на пригноблені однієї нації іншою, в які б новітні форми цей гніт не ховався, – противний людській природі й має бути знищений» []. Тобто є безпосередній натяк на ліквідацію радянського тоталітарного режиму, як такого, що порушує людські й національні принципи свободи та рівності. У роботі подається прагматичне бачення потреби спільної боротьби поневолених народів за власну свободу.

Підтримуючи ідею створення рівноправних відносин у світі, основаних на загальнолюдських, гуманних принципах заради прогресу людської цивілізації, В’ячеслав Чорновіл зауважував, що прогрес не буде можливий без ідентифікації людьми себе до певної нації. Оскільки «тільки на рідному полі можна зробити щось вартісне для всіх народів землі» []. Поряд із цим підкреслено негативне ставлення до шовінізму, зневажання інших націй. Справедливо виступаючи проти російського чи польського поневолення, В. Чорновіл неприпускається негативних випадів проти росіян, поляків або інших народів як національних спільнот.

Знайшло своє місце в дослідженні і питання національної гідності, «роздвоєності душі», манкуртів. Трагедією для нації було те, що її представники ставали запроданцями заради власної вигоди, бляшанки на грудях, зараджували зміцненню «единственно-русской формы правления» []. Або ж виховувалися людьми, у яких мирно вживалися ідеї любові до рідного народу, співчуття пригнобленим із прославлянням кріпацтва й російського самодержавного ладу або з великоросійським великодержавно-шовіністичним ставленням до національно-визвольної боротьби інших народів. В’ячеслав Чорновіл негативно відгукувався про таких людей, вважав, що вони принесли надзвичайно велику шкоду українському народу.

Загалом його робота наповнена духом змін, перетворень, закликами до боротьби з несправедливістю, поневоленням. Особливо це підкреслює уривок зі статті Б. Грінченка «Двоє рідних», де він розмірковує про двох великих людей – Шевченка і Гейне: «Шевченкове слово й досі вириває з грудей крик обурення проти гнобительства дужих і злих, і досі стискає серце пекучим жалем над мукою знедолених і зневолених, пориває й досі до боротьби за світ і волю»[].

Гейневе немилосердне глузування й досі кладе печать ганьби й огиди на обличчя нікчемників і утисників, сміливий дух «лицаря святого духу» й досі запалює наші душі бажанням стати до гурту «в великому бої сього часу»[].

В’ячеслав Чорновіл вважає, що кожна людина має виробляти власну активну життєву позицію, творити безсмертя свого імені шляхом цілеспрямованої і наполегливої діяльності. Він стверджує, що суспільна діяльність має бути наявною у житті кожної людини, яка, виконуючи, по мірі власних можливостей, якусь роботу, приноситиме користь усій національній спільноті. Тож нація буде розвиватися цілком гармонійно тоді, коли різні частини її буття будуть знаходитися під наглядом певних членів спільноти. Висловлюючись за необхідність формування людей з активною життєвою позицією, В.Чорновіл засуджував безвольність, бездіяльність, пошук вічних одмовок. Ці думки він поглиблює у статтях, написаних у середині 1960-х років, де критикує «комплекс Герострата», який проявляється в отримані швидкої слави за допомогою будь-яких засобів, навіть тих, що можуть зробити шкоду суспільству, не прикладаючи для цього значних зусиль []; критикує так званих «борців» з печі, які, крім пустопорожніх слів, на більше не спроможні. Для характеристики їх він подає уривок із вірша В. Самійленка «На печі»:

Ще стоїть Україна! Не вмерла вона

І вмирати не має охоти.

Кожна піч українська – фортеця міцна,

Там на чатах лежать патріоти [].

Усвідомлюючи потреби історичного моменту, В. Чорновіл услід за Б. Грінченком зазначав, що потрібно велику увагу приділити культурно-освітній роботі серед власної національної спільноти, завдяки якій стане можливим підняти народ до розуміння своїх соціальних і національних потреб []. Шляхом цієї «малої» боротьби народ має опанувати вмінням боротися і здобувати, збільшить свій інтелектуальний, економічний, фізичний потенціал, у результаті чого змусить поневолювача капітулювати. Акцентуючи увагу на важливості культурно-просвітницької діяльності як одному з перших етапів змагань за національне звільнення, В. Чорновіл, як і Б. Грінченко, вважав, що найголовнішим і найпершим завданням для поневоленого народу є боротьба за політичну волю, створення організацій, які б єдналися з організаціями інших народів Росії []. Тож культурницька діяльність має підпорядковуватися ідеї боротьби за політичну волю, має готувати ґрунт для її реалізації, оскільки національна незалежність є найвищою цінністю для народу, без якої буде неможливий його всесторонній розвиток.

В’ячеслав Чорновіл, мабуть як і Борис Грінченко, був прихильником мирних методів боротьби за здобуття політичної волі. Розгляд цього типу боротьби досить часто знаходимо в досліджені В. Чорновола про Б. Грінченка. Проте зауважується, що Б. Грінченко, який мав світогляд прихильника мирних шляхів розв’язування конфліктів, не заперечував можливості використання збройних засобів. В. Чорновіл зазначав, що поневолений народ може цілком виправдано й справедливо підніматися до визвольної війни чи революції. Цю думку Б. Грінченко висловив такими словами: «Ми не признаємо ні в кого права віднімати людське життя і прощаємо кров тільки тоді, як говоримо про Гарібальді чи Лінкольна» [].

Отже у формуванні світогляду В’ячеслава Чорновола, неабияку роль відіграли рішення ХХ з’їзду, оскільки він становив початок кристалізації його свідомості, яке переросло у намагання змінити існуючу систему – до боротьби за національне визволення. У своїх поглядах, напрямах діяльності, а відтак і в долі, В’ячеслав Чорновіл був схожий на Б. Грінченка. Зазвичай, з плином часу, відбувається переосмислення реальних обставин у свідомості та поглядах В’ячеслава Чорновола. Зрозуміло, що такі зміни були спричинені як подіями, так і особистими спостереженнями. Перед нами В. Чорновіл постає як цілісна натура, шістдесятником, з новими, більш прогресивними поглядами і бажаннями зміни суспільства, у боротьбі за його національне визволення, зокрема, і шляхом державотворення.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.