ЕТИЧНИЙ КОДЕКС ЛІКАРЯ УКРАЇНИ

МЕТОДИЧНІ РОЗРОБКИ

З основ біоетики та біобезпеки

Для студентів 3 курсу медичного факультету

(спеціальність – лікувальна справа, педіатрія)

ТЕМА №1.Біомедична етика (біоетика) як галузь медицини. Предмет та основи біоетики та нооетики. Біоетичні основи професійної діяльності лікаря. Вартість життя та здоров’я людини. Національні та міжнародні документи з питань біоетики та прав людини.

ТЕМА №2.Організація охорони здоров’я і практика біомедичної етики. Біоетичні та правові проблеми співіснування “традиційної” та “нетрадиційної” медицини. Моделі стосунків між лікарем і пацієнтом. Біоетичні проблеми взаємодії медицини з фармацією.

ТЕМА №3.Біоетичні аспекти та біобезпека в хірургії, трансплантології та трансфузіології. Етичні норми поведінки та вимоги до лікарів в минулому та сучасному. Донорство, забір та дарунок органів. Біотичні проблеми життя, вмирання, реанімація та смерті. Біоетичні та правові проблеми евтаназії та суїциду за сприянням лікаря.

ТЕМА №4.Біоетичні, правові і соціальні проблеми та біобезпека медичної генетики, генної інженерії і генної терапії, генетичних технологій модифікацій природи людини і тварин. Медико-етичні проблеми клонування людини і тварин.

ТЕМА №5.Медико-етичні, соціальні і правові проблеми та біобезпека репродукції людини та нових репродуктивних технологій, біоетичні проблеми планування сім’ї (контрацепція та природні методи планування сім’ї). Медико-етична та правова оцінка штучного аборту. Етичні, правові та соціальні аспекти і біобезпека пренатальної діагностики та популяційних скринінгових досліджень. Біоетичні проблеми неонатології і педіатричної практики.

ТЕМА №6.Біоетичні аспекти та біобезпека науково-дослідної роботи: експеримент та клінічні дослідження. Наукові принципи доказової медицини та їх біоетична оцінка. Біомедична етика та біобезпека проведення клінічних випробувань лікарських препаратів і нових медичних технологій.

ТЕМА №7.Поняття про біологічну безпеку (біобезпеку). Законодавчі аспекти та наукові основи біобезпеки у світі та в Україні. Біоетичні аспекти та біобезпека впливу навколишнього середовища на людину.

ТЕМА №8.Сучасні біотехнології та проблеми забезпечення біобезпеки. Наукові основи державної системи біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів.

ТЕМА №9.Медико-етичні та правові проблеми і біобезпека профілактики, діагностики та лікування ВІЛ-інфікованих осіб і осіб з туберкульозом, венеричними та інфекційними хворобами. Наукові основи функціонування системи індикації біологічних патогенних агентів.

ТЕМА №10.Біотероризм та проблеми біобезпеки. Заходи щодо захисту населення при ліквідації надзвичайних ситуацій та їх наслідків в осередках біологічного зараження.

Залікове заняття з основ біоетики та біобезпеки.

ТЕМА №1. біомедична етика (біоетика) як галузь медицини та предмет медицини. пРЕДМЕТ ТА ОСНОВИ БІОЕТИКИ ТА НООЕТИКИ. бІОЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЛІКАРЯ. ВАРТІСТЬ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ. ГІДНІСТЬ ТА НЕДОТОРКАНІСТЬ ЛЮДСЬКОГО ЖИТЯ З МОМЕНТУ ЙОГО ЗАПЛІДНЕННЯ ДО ПРИРОДНОЇ СМЕРТІ. ПРИНЦИПИ ПРАВДИВОСТІ, ІНФОРМОВАНОЇ ЗГОДИ, КОНФІДЕНЦІЙНОСТІ (ЛІКАРСЬКА ТАЄМНИЦЯ). НАЦІОНАЛЬНІ ТА МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ З ПИТАНЬ БІОЕТИКИ ТА ПРАВ ЛЮДИНИ

Мета заняття:

1. Оволодіти знаннями про біоетику як галузь медицини та предмет медицини.

2. Засвоїти теоретичні питання біоетичних основ практичної діяльності лікаря, національних та міжнародних документів з біоетики та прав людини.

Питання теоретичної підготовки:

1. Біомедична спілка – біоетика як галузь медицини.

2. Визначення предмета, задачі, принципи та історія розвитку.

3. Біомедичні основи практичної діяльності лікаря.

4. Вартість життя та здоров’я людини.

5. Гідність та недоторканість людського життя.

6. Принципи правдивості, інформованої згоди, конфіденційності лікарської таємниці.

7. Національні та міжнародні документи з питань біоетики та прав людини.

Завдання:

1. Вивчити основні положення біомедичної етики – основи діяльності лікаря.

2. Занотувати в робочий зошит основні положення Національних та міжнародних документів з питань біоетики та прав людини.

Література:

1. Антологія біоетики / Ред. Ю.І.Кундієв. — Львів: БАК, 2003. — 592 с.

2. Апанасенко Г.Л. Нові науки про вижвання / Г.Л. Апанасенко // Науковий світ. — 2005. — №9. — С. 6-7.

3. Біоетика в Україні: стан і перспективи / Матеріали про ІІ Національний конгрес з біоетики // Ліки України. — 2004. — №10. — С. 14-15.

4. Биомедицинская этика / Ред. В.И. Покровский. — М.: Медицина, 1997. — 224 с.

5. Кулініченко В. Біоетика як етична концепція / В.Кулініченко, С.Пустовіт // Науковий світ. — 2006. — №5. — С. 15-19.

6. Кундиев Ю.И. Состояние биоэтики в Украине / Ю.И.Кундиев // Медичний всесвіт. — 2002. — Т.2, №1/2. — С. 32-34.

7. Ларіонова-Нечереда О. Біоетика захищає майбутнє (конспект семінару) / О. Ларіонова-Нечереда // Науковий світ. — 2005. — №10. — С. 9-11.

8. Лопатин П.В. Биоэтика: Учебник для вузов по спец. «Фармация» / П.В.Лопатин. — М.: ГЭОТАР-Медиа, 2005. — 240 с.

9. Мороз В.М. Біоетика і сучасні проблеми психофізіології та психогігієни / В.М.Мороз, І.В.Сергета // Антологія біоетики. — Львів, 2003. — С. 243-252.

10. Москаленко В.Ф. Біоетика: філософсько-методологічні та соціально-медичні проблеми / В.Ф.Москаленко, М.В.Попов. — Вінниця: Нова Книга, 2005. — 218 с.

11. Поттер В.Р. Движение культуры к более жизненным утопиям с целью выживания / В.Р.Поттер // Практ. філософія. — К., 2004. — №1. — С. 4-14.

12. Сердюк А.М. Біоетичні аспекти діяльності наукового співтовариства / А.М.Сердюк, О.І.Тимченко, А.С.Тимченко // Довкілля і здоров’я. — 2002. — №1. — С. 3-5.

Методика виконання самостійної роботи

Один з актуальних розділів біоетики – це біомедична етика. Прикладний характер цього розділу обумовлює з’ясування його предмету: сукупність етичних питань ставлення суспільства і, зокрема, лікарської спільноти до людини та її вітальних цінностей – життя, здоров’я, подолання різноманітних хвороб. Якщо біоетика акцентує увагу на проблемах життя взагалі, його збереження, то біомедична етика застосовує основні принципи біоетики стосовно людини. На відміну від «традиційної» медичної етики, вона виконує інтегративну функцію, спрямовуючи увагу на загальні біоетичні проблеми та вимоги. Її більше цікавлять конкретні, нестандартні прецеденти із медичної практики, які потребують етичних узагальнень.

Коло основних проблем біомедичної етики обіймає етичні питання щодо розв’язання моральних ситуацій, які виникають в процесі біомедичних досліджень та лікувальних експериментів, етичну регуляцію міжособистісних стосунків у сфері медицини. Саме це надає їй тієї громадської уваги, яка неоднозначно сприймається лікарською та науковою спільнотою. Виходячи з характеру обгрунтування предмету біомедичної етики, на перше місце у його змісті необхідно поставити не етику та етичну поведінку людини, а сучасні науково-біологічні та медичні знання, а також технології їх використання, спрямовані на збереження життя та здоров’я людини.

До методологічних принципів наукового пізнання у біомедичній етиці слід віднести такі загальнокультурні підвалини людської діяльності, які інтегрують у собі як досягнення, так і перспективи розвитку людської цивілізації.

Першим з таких метологічних принципів є принцип людиновимірності наукових знань науки в цілому. Його суть досить многогранна, як багатогранна і людина, її інтереси та потреби, яким мають слугувати наукові знання. Людиновимірність наукових знань містить у собі цілий ряд таких характеристик, що мають безпосередні стосунки із проблематикою біомедичної етики.

Дійсно, на відміну від природничих чи техніко-технологічних і навіть соціогуманітарних знань, медико-біологічні знання за своїм предметом та розкриттям об’єктивних закономірностей функціонування організму людини є абсолютно аксіологічно навантаженими. Кожен методологічний чи методичний принцип використання знань є відображенням складності життя та здоров’я (чи патології) людини із усіма біологічними, соціальними, духовно-психічними наслідками і для окремого індивіда (особистості), і для суспільства. Постійний процес розвитку науково-медичного знання, нові наукові поняття, лікувальні технології завжди вимагають перевірки на предмет їх вітальної ефективності, доцільності та гуманності. Адже всі нові діагностичні, хірургічні та терапевтичні технології із залученням новітньої апаратури чи лікарських препаратів проходять довготривалу експериментальну перевірку, раніше ніж стануть предметом клінічної практики, цим обумовлюється найвища вимогливість до біомедичних знань та технологій їх використання в біоетиці і та атмосфера непевності чи стурбованості, яка виявляється громадською думкою суспільства.

По-друге, всі загальнобіологічні, загальногенетичні знання, що використовуються в біоетичних експериментах, не можуть оцінюватися абстрактно-теоретично, без врахування специфіки фізіологічних, генетичних процесів, притаманних людському організму. Вчені визначили, наприклад, сумісність ембріональних нервових клітин у різних видів і на цій підставі пропонують імплантувати до нервової системи людини ембріональну нервову тканину, одержану від лабораторних мутантів дрозофіли. Або, навпаки, клітини мозку людського ембріона пропонується перенести в мозок ембріона щура з метою одержання натурального щуро-людського химерного головного мозку. Але проблема полягає, напевно, в іншому. Некоректно екстраполювати фундаментальні закономірності генетико-онтогенетичного розвитку органічних систем на розвиток людського організму, забуваючи про його видову специфічність і різноманітні контролюючі системи, які багато в чому непізнанні. Як невірно також говорити, що мозок є органом мислення, забуваючи, що мислить людина, а мозок є її функціональним органом, якому невідомі правила та норми етики, що є контролюючим механізмом культури надлюдського суспільного організму.

Отже, власне розвиток сучасного наукового пізнання, його нових напрямків вимагає органічного поєднання цінностей об’єктивного знання та фундаментальних духовних цінностей вселюдської культури на основі визнання того, що тільки людина має бути метою, а не засобом розвитку науково-технічного прогресу, розвитку людської цивілізації.

Нарешті, третім методологічним принципом наукового, зокрема, біомедичного пізнання є послідовне здійснення (втілення) вимог загальної та професійної етики при розв’язанні всіх проблем сучасної медичної етики. Дослідники визначають дві сфери дії етичних вимог у даному випадку:

· сферу розв’язання конкретних суперечливих ситуацій у застосуванні біомедичних технологій відповідно до діючих етичних вимог. Іноді ці ситуації називають «медичними казусами», що запозичене з юридичної практики;

· сферу власне етико-медичних проблем, пов’язаних з дією міжособистісних етичних стосунків усіх агентів взаємодії в біомедичній етиці. Сюди входять класичні питання лікарської етики та медичної деонтології, які одержують «нове життя» в сучасних умовах.

Формулювання цих понять пов’язують з іменами американських дослідників. Серед них є такі:

· повага до автономії особистості;

· людська гідність;

· цілісність та уразливість людини.

Розглянемо їх детальніше.

Принцип автономії особистості. Він базується на єдності прав лікаря та пацієнта, на їх взаємному діалозі, що дає можливість вибирати та відповідати не лише лікарю, але в рівній мірі і пацієнту. Прийняття надійного в етичному відношенні медичного рішення, таким чином, спирається на взаємоповагу лікаря та хворого і спільну участь їх у процесі, що має базуватися на компетентності, інформованості пацієнта та добровільності прийняття рішення.

Етичною підставою принципу автономності особистості є визнання її незалежності та права на самовизначення. Даний принцип органічно пов’язаний з іншим основоположним принципом біоетики – інформованої згоди.

Принцип інформованої згоди вимагає дотримання права пацієнта знати правду без виключень про стан свого здоров’я, про існуючі методи лікування його захворювань та ризиках, що супроводжують кожне з них. По суті, інформована згода – не що інше, як комунікативний діалог лікаря та пацієнта, який передачає дотримання певних етичних та процесуальних норм і врахування психічного стану, рівня культурної вихованості, національних та релігійних особливостей пацієнта, необхідної тактовності лікаря, його моральних якостей, здатності забезпечити розуміння пацієнтом лікарської інформації. Завдяки цьому створюються об’єктивні можливості у пацієнта самостійно здійснити своє право на життя у формі добровільного вибору.

Принцип добровільності пов’язаний з автономією особистості і означає повагу до свободи волевиявлення особистості, яка передбачає самостійне прийняття рішення чи згоду на медичні процедури, або дослідження при умові повної інформованості та відсутності зовнішнього примусу (фізичного чи морального тиску). Здійснення цього принципу супроводжується ще однією вимогою та очікуванням конфіденційності.

Принцип конфеденційності полягає у забезпеченні взаємодовіри між лікарем і пацієнтом. Зрозуміло, що порушення конфіденційності руйнує нормальні стосунки між пацієнтом і лікарем, та істотно заважає останньому якісно виконати свої обов’язки. Тут містяться такі моральні колізії (етична доцільність розкриття психологічних переживань, належне збереження лікарської таємниці, мінімізація втручання в особисте життя пацієнта), якими не варто нехтувати.

У практиці біомедичної етики вчені привертають увагу також до ставлення суспільства чи лікарської спільноти стосовно пацієнтів, які об’єктивно попадають в залежність від них, стають «об’єктами» медичних експериментів. Сюди віднесені такі поняття як гідність особистості, її цілісність, справедливість та уразливість.

Загальноетична категорія гідність відображає об’єктивну самоцінність кожної людини як такої від дня її народження. Гідність завжди розуміється як гідність людини, навіть пам’ятаючи минулі століття руйнування та нищення цього почуття. Лише за умов утвердження демократичних підстав культури стало реальністю здійснення принципу рівності прав на визнання і повага власної гідності для кожної людини, незалежно від фізичного, психічного, соціального, релігійного стану та поведінки. Поняття гідності відображає також внутрішню впевненість особистості у власній цінності та незалежності, самоповагу. Таке відчуття стосується і тих ситуацій, коли пацієнт втрачає здатність до автономної діяльності, коли мова йде не про особистість, а людську істоту (випадки «вегетативного» існування, геріатричні стани, експерименти в ембріональній хірургії).

Поняття цілісність особистості привертає увагу до забезпечення тотожності особистості собі самій, її самоіндентифікації, що має запобігати спробам маніпуляції або її руйнування. Однак, медична практика має багато прикладів того, коли заради відновлення здоров’я людини порушується її цілісність (травматизм чи інвалідизація). Тому громадськість наполягає на необхідності розробки етичних та правових норм стосовно генетичних маніпуляцій заради захисту психофізичної цілісності, мінімізації її порушень.

Поняття уразливості – по-перше, як характеристика будь-якої живої істоти, що за своєю природою кінцева та ламка. Друге розуміння уразливості – більш вузьке – стосується окремих груп людей чи популяцій (бідні, діти, інваліди, в’язні). Ці люди залежать від суспільства і потребують особливого лікування.

Поняття справедливість – містить у собі реалізацію соціальної програми, яка покликана забезпечити однаковий доступ вищезазначених груп населення до соціальних благ, зокрема, одержання біомедичних послуг, фармакологічних засобів захисту при проведенні біомедичних експериментів. Користь пацієнта має переважати науковий чи суспільний інтерес.

Хоча нормативно-правові акти України, які стосуються охорони здоров’я населення, поки що не містять бази з біоетики, все ж немає підстав стверджувати, що такі акти не відповідають її принципам і засадам. Законодавство України в галузі охорони здоров’я згідно з ст. 9 Основного закону України адаптується до відповідних міжнародних документів, якщо є на це згода Верховної Ради. Через законодавство України імплементуються основні документи міжнародних організацій щодо дотримання біоетичних норм і принципів у практиці охорони здоров’я. Основою таких нормативних актів є право людини на гідне життя і повага до людської особистості.

Логічним доповненням до Європейської конвенції з прав людини та Європейської соціальної хартії є Європейська конвенція «Про захист прав та гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології та медицини», яку підписала Україна разом із 22 державами. Це означає, що законодавчі акти стосовно охорони життя і здоров’я повинні формуватися згідно з вимогами останньої конвенції, заснованої на принципах біоетики. Погляд біоетики на медицину спрямовує увагу на високу цінність служіння життю, бо це є основою гуманізації суспільства.

Законодавство України про охорону здоров’я базується на Конституції України, де одним із головних принципів є забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над іншими інтересами (ст. 4).

У медичній практиці дозволено застосування медико-біологічних досліджень з суспільно корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги успіху над ризиком, заборонене проведення експериментів над хворими, ув’язненими, військовополоненими (ст. 45). Рекомендація парламентської Асамблеї Ради Європи № 1046/1986 проголошує, що і зародкам і ембріонам людини властива людська гідність, тому за всіх умов слід ставитися до них з належною повагою і будь-яке втручання в їх організм, навіть нежиттєздатних, повинно бути заборонене (експерименти, взяття органів для трансплантації тощо) п. 10. А забезпечити це мають законодавчі органи кожної окремої країни. Закон України про охорону здоров’я дозволяє штучне запліднення та імплантацію ембріона за згодою подружжя та при збереженні анонімності донора (ст.48), що є морально неможливим з точки зору біоетики.

Законом України про охорону здоров’я дозволений і аборт (ст.50), що є морально неможливим, бо ведеться про вбивство ненародженої дитини. Зокрема особливої уваги органів державного управління заслуговує законодавство щодо трансплантації органів. У відповідному Законі України існують суттєві етичні обмеження щодо трансплантації органів та інших матеріалів (№ 1007-ХІV/1999 р.), хоча практика пересадки у медицині України дещо відстає від інших країн.

Нині застерігають щодо узаконення клонування людини й евтаназії, що може бути прямою загрозою для гуманного суспільства й правової держави, якою прагне стати Україна. Підтвердженням забезпечення засад цінності життя є хоча б скасування смертної кари 23 лютого 2003 р. народними депутатами України.

При Кабінеті Міністрів України у 2001 р. створена Комісія з питань біоетики, яку очолює віце-президент АМН України Ю.І.Кундієв. Діяльність комісії визначають такі основні завдання:

· підготовка рекомендацій для проведення біоетичної експертизи в Україні;

· розробка пропозицій до законодавчого регулювання в галузі біоетики;

· забезпечення участі України в міжнародному співробітництві з питань біоетики;

· інформування населення про досягнення й наявні проблеми в галузі біоетики.

Комісія з питань біоетики може опиратися у своїй роботі на практику функціонування Української асоціації з біоетики, Інституту біоетики ім. Ярослава Базилевича, що взяли на себе обов’язок розповсюдження ідей біоетики в Україні та зарубіжного досвіду впровадження їх принципів у практику охорони здоров’я, спільно з державними органами системи охорони здоров’я пропагують створення комітетів біоетики в усіх закладах охорони здоров’я. Основний принцип в їх діяльності – це повага до гідності людини як особистості в своїй інтегральності (тобто духовній, душевній і тілесній єдності), збереження життя та здоров’я людини з моменту запліднення до природної смерті. При цьому інтереси людини повинні бути вищими за інтереси науки чи суспільства. Демографічна ситуація в Україні спонукає і органи державного управління і все суспільство замислитись над проблемою цінності і гідності життя людини. Біоетика привертає увагу, зокрема, до біологічного і антропологічного статусу ембріона людини, який від моменту запліднення має всі характеристики людської особистості: керовану особистим геном свою власну проект-програму життя, і має людську гідність, що заслуговує повагу. Живий людський ембріон з моменту запліднення людським суб’єктом з добре визначеною ідентичністю, який починає з цього моменту свій власний, безперервний, постійний і координований розвиток, тому має право на власне життя, і кожне втручання, яке було б не на користь ембріону, розглядається як дія, що порушує це право. Тому потрібна чітко аргументована законодавча база стосовно:

· контрацепції як зброї у боротьбі проти життя та людини як особистості;

· стерилізації, що завдає шкоди фізичній цілісності людської особи та протиріч її свободі і праву – можливості дотримання прокреативного виміру єднальної любові;

· адже людині відповідають природні методи розпізнавання плідності;

· аборту як вбивства ненародженої людини.

Певні спроби вплинути на хромосомну і генетичну спадковість людини шляхом генетичних маніпуляцій, які не є терапевтичними, а націлені на продукування людських істот, відібраних щодо статі чи інших наперед визначених якостей, суперечать особистій гідності людини, її цілісності та ідентичності, тому вони жодним чином не можуть бути виправдані можливими корисними наслідками для майбутнього людства.

Внаслідок недостатньої уваги до проблем абортів в Україні склалася критична демографічна ситуація, яка загрожує своїми наслідками майбутньому держави, адже рівень народжуваності не забезпечує простого відтворення населення.

Особливої уваги потребує в контексті біоетики проблема евтаназії. Прихильники евтаназії у Європі вважають, що вона повинна бути дозволена законом. В Україні, де право на життя гарантовано кожному громадянину відповідно статтям Конституції (ст. 3; 27; 64). Це питання відрегульоване «Основами законодавства України про охорону здоров’я», де евтаназія категорично забороняється, а при здійсненні кваліфікується як навмисне вбивство.

ТЕМА №2. Організація охорони здоров’я і практика біомедичної етики. Біоетичні та правові проблеми співіснування “традиційної” та “нетрадиційної” медицини. Моделі стосунків між лікарем і пацієнтом. Біоетичні проблеми взаємодії медицини з фармацією.

Мета заняття:

3. Оволодіти знаннями про організацію охорони здоров’я і практики біомедичної етики.

4. Засвоїти основи білетики взаэмовідносин у системі "лікар-пацієнт".

5. Ознайомитися з біоетичними проблемами взаємодії медицини з фармацією.

Питання теоретичної підготовки:

8. Організація охорони здоров’я і практика біомедичної етики.

9. Біоетичні та правові проблеми співіснування “традиційної” та “нетрадиційної” медицини.

10. Моделі стосунків між лікарем і пацієнтом.

11. Біоетичні проблеми взаємодії медицини з фармацією.

12. Роль сім’ї в прийнятті медичних рішень.

13. Система фармакологічного нагляду в Україні.

14. Медико-етична і правова оцінка лікарської помилки та ятрогенії в клінічній практиці.

Завдання:

3. Вивчити основні організація охорони здоров’я і практики біомедичної етики та біоетичні правові проблеми стосунків між лікарем і пацієнтом.

4. Занотувати в робочий зошит основні положення Етичного Кодексу лікаря України розділу "Лікар і пацієнт", моделей стосунків між лікарем і пацієнтом, а також Етичного Кодексу фармацевтичних працівників України.

Література:

1. Биоэтика: принципы, правила, проблемы / Под ред. Б.Г. Юдина // М.: Эдиториал, 1998. – 364 с.

2. Гиппократ. Избранные книги. М.: Медицина, 1936. – Том 1. – С.87–88.

3. Медицинская этика и деонтология /Под ред. Г.В. Морозова, Г.И. Царегородцева // М.:Медицина, 1983. – С. 101.

4. Антологія біоетики / Ред. Ю.І.Кундієв. – Львів: БАК, 2003. – 592 с.

5. Біоетика в Україні: стан і перспективи / Матеріали про ІІ Національний конгрес з біоетики // Ліки України. – 2004. – №10. – С. 14-15.

6. Биомедицинская этика / Ред. В.И. Покровский. – М.: Медицина, 1997. – 224 с.

7. Кулініченко В. Біоетика як етична концепція / В.Кулініченко, С.Пустовіт // Науковий світ. – 2006. – №5. – С. 15-19.

8. Кундиев Ю.И. Состояние биоэтики в Украине / Ю.И.Кундиев // Медичний всесвіт. – 2002. – Т.2, №1/2. – С. 32-34.

9. Лопатин П.В. Биоэтика: Учебник для вузов по спец. «Фармация» / П.В.Лопатин. – М.: ГЭОТАР-Медиа, 2005. – 240 с.

10. Мороз В.М. Біоетика і сучасні проблеми психофізіології та психогігієни / В.М.Мороз, І.В.Сергета // Антологія біоетики. – Львів, 2003. – С. 243-252.

11. Москаленко В.Ф. Біоетика: філософсько-методологічні та соціально-медичні проблеми / В.Ф.Москаленко, М.В.Попов. – Вінниця: Нова Книга, 2005. – 218 с.

12. Поттер В.Р. Движение культуры к более жизненным утопиям с целью выживания / В.Р.Поттер // Практ. філософія. – К., 2004. – №1. – С. 4-14.

Методика виконання самостійної роботи

В умовах формування правової соціальної держави реалізація політики держави, що спрямована на охорону здоров'я населення і реформування системи охорони здоров'я, можлива лише шляхом прийняття належної нормативно-правової бази.

Важливим документом є Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" від 19 листопада 1992року (далі - Основи) - нормативний документ, що присвячений регулюванню відносин у сфері охорони здоров'я. Цей закон є своєрідною декларацією прав людини у сфері охорони здоров'я, який визначає правові, організаційні, економічні й соціальні засади охорони здоров'я України і регулює суспільні відносини у цій галузі. Цей документ відображає державну політику у галузі охорони здоров'я, принципи охорони здоров'я, визначає структуру права на охорону здоров'я й обов'язки громадян, встановлює державні гарантії щодо юридичного захисту права на охорону здоров'я, визначає політику світового співтовариства у сфері охорони здоров'я, регулює питання проведення медичної експертизи, закріплює гарантії охорони здоров'я матері і дитини, передбачає основи правового статусу медичних і фармацевтичних працівників та інші питання у цій сфері життєдіяльності. Норми Основ конкретизують, деталізують і розширюють конституційні норми, які у тій чи іншій мірі присвячені охороні здоров'я, у тому числі і ст. 49 Конституції України, що безпосередньо закріплює конституційне право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування. Основи є свого роду "медичною конституцією" України 1, своєрідною підвалиною для всього законодавства про охорону здоров'я. Цей акт був задуманий як фундамент для створення майбутнього законодавства у цій сфері під №2. Одним з ключових положень цього акту, на нашу думку, є норми, які визначають принципи, тобто основні засади, вихідні ідеї охорони здоров'я, які дають уявлення про ті витоки, на яких стоїть держава суспільство при створенні належних умов для реалізації права людини на охорону здоров'я.

Цей законодавчий акт також передбачає формування державної політики охорони здоров'я, основу якої забезпечує Верховна Рада України. Серед численних заходів, які повинен здійснювати законодавчий орган у цьому напрямі, є затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я, що у повній мірі відповідає ч. 2 ст. 49 Конституції України. При розробці та оцінці політики охорони здоров'я необхідно робити акцент на універсальних цінностях галузі (медична етика, відповідальність і професіоналізм медичного персоналу, повага до людської гідності тощо), враховуючи те, що здоров'я є однією з основних потреб і невід'ємним правом людини, а також однією з цілей розвитку суспільства.

БІОЕТИКА ВЗАЄМОВІДНОСИН У СИСТЕМІ “ЛІКАР-ПАЦІЄНТ”

Особливості лікарської діяльності полягають в установленні особливого рівня довіри пацієнта до лікаря. Останньому пацієнт добровільно вручає своє здоров’я, а деколи і життя, розкриває перед ним усі, навіть найбільш інтимні переживання. Специфіка цієї діяльності зумовлена і її високим і неповторним гуманістичним змістом, унікальністю буття людини, складністю виявлення компенсаторних можливостей організму людини як складної біологічної істоти з неповторним механізмом саморегуляції процесу обміну речовин, а у багатьох випадках і недосконалістю медичної науки та організації охорони здоров’я.

Біоетичні проблеми взаємовідносин “лікар-пацієнт” постали уже на етапі зародження медицини. Найбільш ранні аспекти діяльності лікаря зводилися до правил вигляду, характеру та поведінки лікаря (фізична витривалість, моральна стійкість, інтелігентність, тактовність у відносинах з хворими, колегами, учнями, колегіальність. Подальший розвиток біоетики пов’язують з працями Гіппократа, в уяві якого для лікаря повинні бути характерні: “...презирство до грошей, совісність, скромність, простота в одязі, повага, відраза до вад, рішучість, чистота та багатство думок, знання усього того, що необхідно для життя.”

Принципово нові досягнення науки та техніки корінним чином змінили конкретні, історично складені умови професійної діяльності лікаря та його взаємин з пацієнтом. Якісні зміни у професії лікаря, які внесені цим прогресом, певним чином змінюють і його взаємовідносини з пацієнтом, виявляють нові можливості і породжують нові й досить серйозні проблеми та протиріччя. Наприклад, такий метод лікування, як трансплантація органа, принципово відрізняється від інших видів оперативних втручань. По–перше, у цей процес втягується третя особа – людина, у якої “забирають” орган для трансплантації. По-друге, при цьому порушується стрижневий принцип медицини – не нашкодь – оскільки видалення органа, наприклад, нирки, у здорового донора для пересадки не є для нього абсолютно нешкідливим і супроводжується певним ризиком для здоров’я і життя, як у момент трансплантації, так і у подальшому. По-третє, протиріччя між метою трансплантації та реанімації ставлять перед сучасною медициною складну етичну проблему про можливість вилучення органа у пацієнта з зареєстрованою так званою “смертю мозку” до появи ознак біологічної смерті.

Сучасні досягненні реаніматології деколи входять у протиріччя з моральними і етичними критеріями, що утруднює положення лікаря при виконанні ним лікарського обов’язку. За допомогою апаратів керованого дихання та штучного кровообігу можна необмежено довго (деколи роками) зберігати життя людині, у той час як у мозку виникли глибокі незворотні зміни з руйнацією людини як особистості. Лікарі знають про безперспективність допомоги за таких умов, але не мають ні морального, ні юридичного права відключити апарати, тому що у цьому випадку дії лікаря будуть у суді розцінені як евтаназія, тобто сприяння настанню смерті пацієнта. Важкі моральні наслідки пов’язані у ряді випадків з оживленням недоношених новонароджених або тих, які народилися у стані глибокої асфіксії, з наявністю важкої пологової травми.

Ці стани деколи супроводжуються розвитком незворотної психічної неповноцінності дитини, причому ці риси можуть перенестися на її майбутнє потомство.

Безпосереднім результатом впливу науково-технічного прогресу є якісні зміни особистості пацієнта. Стрімке проникнення досягнень науки і техніки в усі регіони життя людини – управління, виробництво, побут, відпочинок – супроводжується зростанням загальної та гігієнічної культури населення. Як наслідок – у більшій частині випадків лікар має справу з новим типом особистості пацієнта, якого не можуть не хвилювати питання власного соматичного та психічного здоров’я. Він хоче розібратися в суті наявних в його організмі фізіологічних і патологічних процесів, мати повну інформацію про стан свого здоров’я, характер захворювання, рівень ризику для життя, можливі підходи до лікування, позитивні та негативні наслідки кожного із існуючих методів, механізм дії призначуваних ліків, їх ефективність, побічні прояви. Тому натепер слід однозначно відкинути застарілу доктрину сліпого підпорядкування пацієнта лікареві.

Виник й інший “тип” – “войовничий” пацієнт, який, наслухавшись радіо – та телепередач або начитавшись спеціальної літератури, вважає, що власне він повинен диктувати лікарю план свого обстеження та лікування (звичайно, найбільш сучасними діагностичними методами та “сильними” або “модними” препаратами).

Іншим важливим аспектом у системі “лікар-пацієнт”’ є “просвітницька” діяльність окремих пацієнтів. Як правило, це “бувалі” пацієнти, які встигли побувати у багатьох клініках і перепробувати на собі масу форм та методів лікування. Такі, з дозволу сказати, “ветерани від медицини” створюють чималу небезпеку як для лікарів, так і для їх пацієнтів, сіючи зерна невпевненості в правильності діагнозу та призначеного лікування для пацієнта та нігілізму до можливостей медицини взагалі. Ці “зерна” глибоко вкорінюються у підсвідомості пацієнтів і нейтралізувати їх – важка психологічна проблема.

Минулий принцип “лікар-пацієнт” замінений натепер принципом “лікар (лікарі) – прилад (прилади) – пацієнт”. В лікувальних закладах широко використовуються прилади не тільки для визначення окремих параметрів життєдіяльності людини, але й існують цілі кабінети та діагностичні відділення функціональної діагностики. Не викликає сумніву позитивний момент такого стану медицини, однак він “посприяв” “подрібненню” медицини як цілої науки на ряд вузьких спеціальностей, де вивчають стан і лікують один орган або систему, втрачаючи при цьому поняття цілісності організму. Усе це викликає певне незадоволення пацієнта, коли він за апаратами та аналізами не бачить свого лікаря, не може поділитися з ним своїми переживаннями, страхами, проблемами, і потреба пацієнта в чуйному, уважному відношення лікаря, в його доброму слові, яке дає надію, у наш технічний вік не тільки не зменшилася, а навіть загострилася. Кожній хворій людині, освіченій та ерудованій чи малограмотній не все одно, хто і як його лікує. Очевидно, що справа не йде про полеміку з пацієнтом, а про терпляче, авторитетне і терпеливе пояснення пацієнту його стану, сучасних підходів до лікування та вторинної профілактики. У розмові, коли пацієнт відчуває, що лікар вкладає у цей процес свою душу, пацієнт повірить у правильність призначеного лікування, безапеляційно виконає усі лікарські рекомендації. Однак не викликає сумніву, що регламентований наказами МОЗ час на спілкування з одним пацієнтом протягом 12 хвилин (!), аж ніяк не сприяє установленню творчого особистого контакту, а його недооцінка, вказівки, адресовані пацієнту імперативним тоном у межах вищенаведеного ліміту часу, викликають незадоволеність, тривогу і страх, що ще більше послаблює психологічний та фізіологічний захист його організму. В умовах ринкових відносин, економічної нестабільності суспільства, невпевненості в завтрашньому дні, мінімальних доходів, страх захворіти і залишитися жебраком є у цій ситуації домінуючим!Абсолютну рацію має академік Г.І. Царегородцев: “... Медицина безпосередньо торкається етичного та емоціонального світу пацієнта, вона здатна впливати на його світ, а через нього і на життєдіяльність організму, його здоров’я та хворобу...”. Про це дуже добре сказав і Антуан де Сент Екзюпері: “... Я вірю... прийде день, коли невідомо чим хворий віддасть себе в руки фізиків. Не питаючи його ні про що, фізики візьмуть у нього кров, виведуть якісь величини, перемножать їх одна на другу. Потім, звірившись з таблицею логарифмів, вони вилікують його однією–єдиною пілюлею. І все ж, якщо я захворію, то звернуся до якого–небудь старого земського лікаря. Він подивиться на мене краєм ока, пощупає мені живіт... вислухає мене. Потім кашляне, розкурюючи свій чубук, потре підборіддя і посміхнеться до мене, щоб втамувати мій біль. Розуміється, я захоплююсь Наукою, але я захоплююсь і Мудрістю...”.

Ще один біоетичний аспект взаємин лікаря і пацієнта, який виник останнім часом. В епоху ринкових відносин медицина все більше перетворюється в бізнес, а пацієнт – в об’єкт наживи зі сторони лікаря. У наш побут, на жаль, усе більше входять і стають справедливими слова, сказані не дуже популярним сьогодні для цитування відомим класиком марксизму-ленінізму, і які мали у свій час відношення лише до капіталізму: “Буржуазия лишила священного ореола все роды деятельности, которые до тех пор считались почетными и на которые смотрели с благоговейным трепетом. Врача, юриста, священника, поэта, человека науки она превратила в своих платных наемных работников” .

ЕТИЧНИЙ КОДЕКС ЛІКАРЯ УКРАЇНИ

Розділ:

Лікар і пацієнт

1. Від моменту прийняття лікарем рішення про особисте надання будь-якій людині необхідної лікарської допомоги або про залучення її до наукових досліджень як волонтера він повинен планувати свої дії стосовно цієї людини і стосунки з нею на засадах загальнолюдської етики і моралі, проголошеної Клятвою лікаря України, лікарської деонтології, а також Етичного Кодексу лікаря України та Міжнародного Кодексу медичної етики.

2. Лікар несе відповідальність за якість і гуманність медичної допомоги, яка надається пацієнтам, та будь-яких інших професійних дій щодо втручання в життя та здоров'я людини. У своїй роботі він зобов'язаний дотримуватись Конституції і законів України, чинних нормативних документів стосовно лікарської практики з урахуванням особливостей захворювання, використовувати методи профілактики, діагностики і лікування, які вважає найбільш ефективними в кожному конкретному випадку, виходячи з інтересів хворого. У разі необхідності лікар зобов'язаний звернутися за допомогою своїх колег.

У ситуаціях надання допомоги хворому, за обставин, які не передбачені законодавством, нормативними актами і посадовими інструкціями, лікар зобов'язаний враховувати, насамперед, інтереси хворого, принципи лікарської етики і моралі.

Дії лікаря повинні бути спрямовані на досягнення максимальної користі для життя і здоров'я пацієнта, його соціального захисту. Протягом всього лікування під час надання інформації хворому про його стан і рекомендоване лікування лікар повинен брати до уваги персональні особливості пацієнта, стежачи за оцінкою хворим ситуації.

3. Лікар не повинен:

· без достатніх фахових причин втручатися в приватні справи пацієнта і членів його родини;

· наражати пацієнта на невиправданий ризик, а тим більше використовувати свої знання в негуманних цілях. При виборі будь-якого методу лікування лікар, насамперед, повинен керуватися не тільки принципом "Не нашкодь", але й «Принеси найбільшу користь».

Лікар зобов'язаний приділяти пацієнту достатньо часу й уваги, необхідних для встановлення правильного діагнозу, виконання повного обсягу допомоги, обґрунтування приписів і рекомендацій щодо подальшого лікування, надання їх хворому в детальному і зрозумілому для нього вигляді.

Лікар не має права свідомо перебільшувати чи занижувати оцінку тяжкості захворювання з метою отримання пацієнтом соціального захисту і матеріальної підтримки, що не відповідають реальному стану його здоров'я.

4. За винятком випадків невідкладної допомоги, лікар має право відмовитися від лікування хворого, якщо впевнений, що між ним і пацієнтом відсутня необхідна взаємна довіра, коли відчуває себе недостатньо компетентним або не має у своєму розпорядженні необхідних для проведення лікування можливостей та в інших випадках, якщо це не суперечить Клятві лікаря України. У цій ситуації лікар повинен вжити всіх заходів щодо інформування про це хворого та надати йому відповідні рекомендації.

Лікар також не повинен перешкоджати реалізації права пацієнта на отримання консультації іншого лікаря.

5. Лікар повинен шанувати право пацієнта на вибір лікаря та його участь у прийнятті рішень про проведення лікувально-профілактичних заходів, крім випадків примусового лікування у встановленому законом порядку. Добровільну згоду пацієнта на обстеження, лікування чи дослідження з його участю лікар повинен одержати при особистій розмові з ним. Ця згода має бути усвідомленою, хворого необхідно обов'язково поінформувати про методи лікування, наслідки їхнього застосування, зокрема про можливі ускладнення, а також інші альтернативні методи лікування Якщо пацієнт неспроможний усвідомлено висловити свою згоду, то її дає законний представник або постійний опікун пацієнта.

Проведення лікувально-діагностичних заходів без згоди пацієнта дозволено тільки у випадках загрози його життю та здоров'ю в разі нездатності його адекватно оцінювати ситуацію. Рішення в подібних випадках необхідно приймати колегіально і за участі його близьких.

Під час лікування дитини або хворого, який перебуває під опікою, лікар зобов'язаний надавати повну інформацію його батькам або опікунам, одержати їхню згоду на застосування того чи іншого методу лікування або лікарського засобу.

Лікар повинен захищати інтереси дитини чи хворого, який не може самостійно прийняти рішення, якщо очевидно, що інтереси його життя і здоров'я байдужі оточуючим чи недостатньо ними усвідомлюються.

6. Лікар повинен поважати честь і гідність пацієнта, його право на невтручання в особисте життя, ставитися до нього доброзичливо, з розумінням сприймати занепокоєння рідних і близьких станом хворого.

Кожен пацієнт має право на зберігання особистої таємниці. Лікар, як й інші особи, які беруть участь у наданні медичної допомоги, зобов'язаний зберігати лікарську таємницю навіть після смерті пацієнта, як і факт звернення за медичною допомогою, за відсутності іншого розпорядження хворого, або якщо це захворювання не загрожує його близьким і суспільству.

Таємниця поширюється на всю інформацію, отриману в процесі лікування хворого (у т.ч. діагноз, методи лікування, прогноз тощо).

Медична інформація про пацієнта може бути розголошена:

• у разі письмової згоди самого пацієнта;

• у випадку мотивованої вимоги органів дізнання, слідства, прокуратури і суду, санепідслужби;

• якщо зберігання таємниці істотно загрожує здоров'ю і життю пацієнта і /або/ інших осіб (небезпечні інфекційні захворювання);

• у випадку залучення до лікування інших спеціалістів, для яких ця інформація є професійно необхідною.

Особи, які крім лікаря, користуються правом доступу до медичної інформації, зобов'язані зберігати в таємниці всі отримані про пацієнта відомості, і мають бути поінформовані лікарем про відповідальність, пов'язану з її розголошенням.

У процесі наукових досліджень, навчання студентів і підвищення кваліфікації лікарів повинна дотримуватися лікарська таємниця. Демонстрація хворого можлива тільки за згоди його, його батьків або опікунів.

7. Пацієнт має право на вичерпну інформацію про стан свого здоров'я, але він може від неї відмовитися або визначити особу, якій можна повідомляти про стан його здоров'я.

Інформація може бути прихована від пацієнта в тих випадках, якщо є вагомі підстави вважати, що вона може завдати йому серйозної шкоди. Проте в разі наполегливої вимоги пацієнта, лікар зобов'язаний надати йому вичерпну інформацію. У випадку несприятливого для хворого прогнозу необхідно поінформувати його делікатно й обережно, залишивши надію на продовження життя, можливий успішний результат.

8. У разі допущення лікарем помилки або виникнення в результаті його дій непередбачених ускладнень він зобов'язаний поінформувати про це хворого, старшого колегу або керівника підрозділу, а за їх відсутності адміністрацію установи, в якій він працює, і негайно спрямувати свої дії на виправлення негативних наслідків, не чекаючи вказівок. За необхідності слід залучити інших спеціалістів, чесно поінформувати їх про суть помилки або ускладнення, що виникли.

Лікар повинен ретельно аналізувати допущені помилки та обговорювати їх з колегами і керівництвом з метою попередження подібних випадків в клінічній практиці інших лікарів.

9. Практичну діяльність лікар повинен здійснювати тільки під власним прізвищем, не вказуючи неофіційно наданих титулів, ступенів, звань.

10. Лікар має сприяти здійсненню права пацієнта на отримання духовної підтримки з боку представника відповідної релігійної конфесії.

11. Лікар зобов'язаний перебувати поряд з вмираючим хворим до останньої миті його життя, забезпечувати відповідні його стану лікувальні заходи і нагляд, підтримувати можливий рівень життя, максимально полегшувати фізичні і психічні страждання хворого і його близьких усіма доступними засобами.

Питання про припинення реанімаційних заходів слід вирішувати за можливості колегіально й у випадку коли стан людини визначається як безповоротна смерть відповідно до критеріїв, визначених Міністерством охорони здоров'я України.

Лікар не має права свідомо прискорювати настання смерті, вдаватися до евтаназії або залучати до її проведення інших осіб.

12. Лікар не має права залишати хворих у випадках загальної небезпеки.

13 Лікар не може залишати без уваги будь-які прояви жорстокості або приниження людської гідності.

14. Лікар не може пропонувати пацієнту методи лікування, лікарські засоби і медичні вироби, не допущені до загального застосування Міністерством охорони здоров'я України у визначеному законодавством порядку. Лікар може поінформувати пацієнта про те, що за кордоном використовуються й інші засоби і методи лікування його захворювання.

15. Лікар повинен мати належний зовнішній вигляд, який має позитивно впливати на пацієнта.

Поиск по сайту: