Життєвий і творчий шлях

Колись інтелігентність людини визначалася за розміром та «якістю» книжок її домашньої бібліотеки. Потім книжки перетворилися на аксесуари, що прикрашали оселю господаря. Та яке від книжок пуття, якщо вони не читаються? Нині багато дискутують про «смерть літератури», про тріумф кінематографа й телебачення, про те, що доба Книжки відійшла в минуле, поступившися місцем добі комп’ютерній...

Особливе ставлення до літератури сформувалося в XIX ст., коли письменники були справжніми «володарями дум». Чому література XIX ст. істотно впливала на суспільне життя? Тому, що значна частина суспільства постійно читала книжки... Звісно, комусь таке тлумачення може видатися дещо поверховим і спрощеним, однак ще років п’ятнадцять тому в нашій країні в громадському транспорті читали літературно-мистецькі часописи, а не гортали гламурні журнали. А нині часописи навіть на університетських кафедрах не часто побачиш... Література втрачає найголовніше — читача.

Що робити в цій ситуації? Шкодувати за минулим, що зникло без вороття? Неславити свій час і людей, які в ньому живуть? Змиритись і поставити на літературі хрест?

Знайти вихід намагалися письменники, яких критика називає <• постмодерністами». Вони поєднали у своїх творах смаки елітарного іі масового читача, сподіваючись знову навернути його до літератури. Декому з постмодерністів це вдалося, зокрема німецькому письменникові Патріку Зюскінду.

Патрік Зюскінд народився 26 березня 1949 р. в м. Амбаху, що поблизу Штарнберзького озера (ФРН). Він був другим сином у родині знаного німецького журналіста й публіциста Вільгельма Еммануеля Зюскінда (який приятелював із родиною письменника Томаса Манна). Батько Патріка був відомий своєю гостинністю, і на його «чайних вечорах» часто грав на фортепіано молодший син. Хоча Зюскінд і мав ґрунтовну музичну освіту, він не любив музикувати.

Дитинство Патріка минуло в баварському містечку Голцгаузені, де він здобув добру освіту. Уже після закінчення гімназії стало зрозуміло, що юнак має принципи, якими не збирається поступатися. Не бажаючи брати до рук зброю, він обрав альтернативну службу в армії, після якої вступив до Мюнхенського університету. Вивчаючи в університеті середньовічну й сучасну історію, Патрік Зюскінд постійно шукав підробітків. Після закінчення навчання він працював тапером, тренером з настільного тенісу, клерком... Згодом доля закинула його на телебачення, де Зюскінд десять років писав сценарії до кримінальних серіалів. Саме ця робота навчила його враховувати смаки глядачів, аби підтримувати їхній інтерес і власний пристойний рейтинг.

З 1970 р. він, за власним визначенням, був «вільним письменником» і багато писав. Це були прозові фрагменти, які Зюскінд навряд чи сподівався побачити надрукованими.

Сцена з вистави «Контрабас « Стокгольмського театру
Швеція, 2009 р.

У 1980 р. П. Зюскінд написав п’єсу для одного актора «Контрабас», яка була поставлена 1984 р. на сцені Мюнхенського театру й забезпечила йому визнання на батьківщині. Згодом п’єса, присвячена драматичним відносинам митця та мистецтва, написана «із себе самого» посіла гідне місце у світовому театральному репертуарі.

У 1985 р. побачила світ повість «Запахи, або Історія одного вбивці», яка принесла її авторові французьку премію Гутенберга за найкращий іноземний твір і 439 тижнів (понад 8 років) протрималася в списку бестселерів. Повість перекладена на 45 мов, на її основі знято художній фільм, який мав кінематографічний успіх. Тож ім’я Патріка Зюскінда відразу стало культовим.

Наступні твори, що вийшли друком після «Запахів...», закріпили за ним славу одного з найпомітніших письменників сучасного літературного процесу. Насамперед автора цікавлять антигерої, яким важко знайти своє місце в житті та спільну мову з іншими людьми. Вони намагаються заховатися від світу у власній шкаралупі: чи то в якійсь норі, чи то в маленькій квартирці. Відчуження людини від суспільства — один із провідних мотивів творчості письменника. Патрік Зюскінд охарактеризував своє мистецьке кредо як відмову від «нещадного примусу до глибини».

Співробітники видавництва, яке видало повість Зюскінда «Голубка. Три історії і одне спостереження» (1987), спілкуючись із письменником, відзначили, що він глибокий психолог з тонким почуттям гумору.

Дослідники вважають, що повість«Історія пана Зоммера»(1991) твір автобіографічний. Тож знаменита репліка головного героя: «Та облиште ж ви мене, нарешті, у спокої» — це звертання самого письменника до оточуючих. Адже ми майже нічого не знаємо про його життя, хоча й живемо в час інформаційної доступності та відкритості: відомі всього лише три (!) фотографії письменника. Патрік Зюскінд живе усамітнено, уникає спілкування з журналістами, надзвичайно рідко погоджується на інтерв’ю. Постійно відмовляється від нагород, які йому присуджують за літературну творчість. Він навіть не з’явився на прем’єру екранізації його повісті «Запахи, або Історія одного вбивці», що відбулася в Мюнхені 7 вересня 2006 р. Через це преса охрестила його «фантомом німецької розважальної літератури».

Нині П. Зюскінд живе то в Мюнхені, то в Парижі й належить до тих, кого називають людьми вільної професії. Він пише і друкується. Критика закидає письменникові, як і багатьом його колегам, що він погано знає життя і, цілком імовірно, залишиться в історії літератури автором одного твору... та ніхто не знає, як воно буде. Як стверджують французи, «час — людина чесна, він не обдурить»...

«ЗАПАХИ, АБО ІСТОРІЯ ОДНОГО ВБИВЦІ»

Сюжетною основою твору є історія життя парфумера Жана-Батиста Гренуя, наділеного феноменальною здатністю відчувати різноманітні запахи. Однак ця, на перший погляд, розтиражована схема популярної літератури, виходить далеко за межі історичного детективу, легенди-містерії чи психологічної драми.

Написанню повісті передувала копітка підготовча робота. Патрік Зюскінд добре знає Прованс, що вважається центром парфумерної індустрії Франції, бо навчався там у 1974 р. Саме на півдні Франції Зюскінд познайомився зі складною професією парфумера. Тривалий час він сам працював у парфумерній фірмі «Фрагонар», де ізсередини вивчав секрети цієї професії, перечитав величезну кількість літературних і культурологічних джерел. Його твір об’єктивно можна вважати міпі-культурологічною енциклопедією з парфумерії. Робота над повістю далася письменнику надзвичайно важко. Він навіть зізнався: «Написати таку повість жахіття. Я не думаю, що зроблю це ще раз».

Існує цікава легенда написання повісті «Запахи...». Коли в 1984 р. на театральних підмостках Цюріха з успіхом ішла п’єса «Контрабас» нікому не відомого автора , її подивилася секретарка директора видавництва «Діоген». Вона поділилася враженнями зі своїм керівником і сказала, що п’єса їй сподобалася.

Директор видавництва, прочитавши п’єсу «Контрабас», зустрівся із Зюскіндом у Мюнхені й запропонував йому надрукувати щось нове. Тоді Зюскінд приніс до видавництва повість «Запахи...», однак зазначив, що її, можливо, не варто й читати. Перший тираж повісті становив усього 10 тис. примірників, але вже за два місяці її перевидали тиражем 150 тис. примірників.

У Зюскінда все стає в пригоді: і маньєристська гра світлотіні, і барочний гротеск, і романтична казка. Втім, узяті разом, його «колажі» дивним чином не дратують, не бентежать нерозбірливістю свого еклектизму. Навпаки: начебто заспокоюють, залишаючи враження чогось приємного, знайомого, звично «традиційного». Почуваєш себе, як у цирку або у вар’єте, де, безумовно, усе суперечить природі і в той же час відбувається за раз і назавжди заведеними, заздалегідь відомими правилами. Фокус ще й у тому, що, нагромаджуючи події воістину «протиприродні», у стилістиці своїй, в інтонації автор дотримується певної насмішкуватої «життєподібності».

Д. Затонський

Сюжет повісті «Запахи...» стилізований і під давню легенду, і під фрагменти історичної хроніки. Дія твору розгортається у Франції XVIII ст., тобто в добу Просвітництва. Автор дуже точно і тонко зображує дух тієї неспокійної та переломної епохи. Так, парфумер Бальдіні обурюється: «Усе стало не так, усе має бути інакше. У склянці води плавають останнім часом якісь малесенькі тваринки, яких раніше ніхто не бачив... Бог начебто створював світ уже не протягом семи днів, а за мільйони років, якщо взагалі це був він... і Земля не кругла, як уважалося досі, а приплюснута зверху та знизу, неначе диня. Нібито від того щось зміниться! У кожній галузі допитуються, свердлять, досліджують, винюхують, експериментують без упину. Уже не досить сказати, що є і як є, — треба все довести, найкраще зі свідками, та цифрами, та дослідами. Ці Дідро, та д’Аламбери, та Вольтери, та Руссо і як там усіх цих писак звати навіть духовні пани теж тсш, і пани дворяни! їм, справді, удалося розповсюдити на все суспільство їхній власний підлий неспокій, постійне почуття невдоволення та ненаситності, коротше — безмежний хаос, що панує в їхніхголовах!»^[1]. Отже, перед нами не просто стилізація або «романтичне замилування» (Д. Затонський) старовиною, а притаманний літературі постмодернізму «віртуальний історизм», «імітація» світогляду Франції доби Просвітництва.

¹ Тут і далі переклад І. Фрідріх.

Патрік Зюскінд ніби переконує читача, що описане насправді колись відбувалося, імітуючи в повісті майже документальний хронометраж подій: так, Гренуй нібито народився 17 липня 1738 р., а помер 25 червня 1767 р., текст рясніє цифрами: день страти, дата почутого вперше запаху тощо. Того ж ефекту автор досягає і «точним» описом місця подій. Сюжет роману закільцьований в просторі він розпочинається та закінчується в тому самому місці Парижа на Кладовищі невинних. Такою є особливість художнього часопростору (хронотопу) повісті П. Зюскінда, і один із секретів її успіху: подібна «точність» наче заворожує читача.

ТЕКСТ І ПІДТЕКСТ •Отож в історичну епоху Просвітництва, в обстановці неспокою, сумнівів і дослідів у Парижі, біля смердючої рибної лавки, поряд із Кладовищем невинних, народився головний герой твору — Жан-Батист Гренуй («гренуй» у перекладі з французької означає «жаба»). Таке ім’я невипадкове, адже в європейській культурній традиції це слово має негативне асоціативне значення («бридкий, немов жаба»).

Література постмодернізму наскрізь інтертекстуальна, насичена відвертими й прихованими цитатами з інших творів, ремінісценціями та алюзіями. І твір П. Зюскінда є чи не найкращою ілюстрацією. Так, у повісті є інтертекстуальні відсилання до англійського реаліста Ч. Діккенса: Гренуй, як і Олівер Твіст, — байстрюк-сирота, який провів дитинство в притулку, зазнав знущань у підмайстрах. Знаходимо зв’язок із французьким реалізмом О. де Бальзака й Е. Золя в описові парфумерної крамнички Бальдіні та жахливих запахів паризького Кладовища невинних. Також у повісті можна знайти асоціативний натяк на Ф. Достоєвського з його відомим висловлюванням: «Тремтяче створіння чи той, хто право має?»

Кадр із кінофільму «Парфумер: історія одного вбивці»
(режисер Т. Тиквер, 2006 р.)

Проте найбільше Гренуй схожий на крихітку Цахеса: хоч зовні й не такий казково потворний, але огидний внутрішньо. Щоправда, якщо в Е. Т. А. Гофмана фея Рожа-Гожа наділила малюка Цахеса владою навіювати людям любов до нього, а вся його сила ховалася в трьох рудих волосинках серед пишно зачесаних кучерів, то Гренуй досягнув могутності самостійно, завдяки своєму таланту, наполегливості й працелюбності. А ще завдяки злочину, що неабияк ускладнює сприйняття «антигероя». У цьому сенсі Гренуй є продовженням галереї образів носіїв зла: Ґетевого Мефістофеля чи булгаковського Воланда. Однак тут необхідно зробити поправку: якщо Мефістофель і Воланд «роблять добро, бажаючи лиш злого», то Гренуй і бажає, і робить «лише зло».

Варто також зазначити, що П. Зюскінд постійно наголошує на живучості свого «антигероя». Він міг померти ще тоді, як мати народила його в умовах страшенної антисанітарії, серед бруду та смороду риби. Гренуя давили ганчір’ям, він хворів на невиліковну хворобу, однак попри все залишився живим. Автор постійно наголошує на цій його рисі: «Гренуй був такий живучий, ніби витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві, існуючи завдяки одній крихітній краплині крові, яку добув кілька років тому. Для тіла хлопчик потребував лише трохи їжі та одягу. Для душі йому не треба було нічого. Затишок, прихильність, ласка, любов — чи як там називають усі ці речі, які начебто так необхідні дитині, — без них малий Гренуй міг спокійнісінько обходитися».

Мати Гренуя прагне позбутися небажаної дитини (як і попередніх), але її намір розкривають, жінку звинувачують у дітовбивстві і страчують, а немовля передають у монастир і призначають йому годувальницю. Однак жінка відмовляється доглядати дитину, тому що, за її словами, він «не пахне як інші діти» і одержимий дияволом. Священик, отець Тер’є,обстоює права немовляти, але, злякавшись, що дитина «безсоромно його обнюхує», улаштовує Гренуя подалі від свого приходу — до притулку мадам Гайяр ...

Тут Гренуй живе до восьми років. Хлопчик негарний та ще й каліка. Діти його цураються, уважають несповна розуму. Ніхто навіть не здогадується, що цей хлопчик унікум, який володіє неймовірно гострим нюхом, здатний вловлювати такі запахи, яким немає навіть назви. Коли Гренуй, завдяки своєму нюху, знаходить заховані господинею притулку гроші, вона вирішує його позбутися і передає в чорнороби до чинбаря Грімаля (як колись Олівер Твіст потрапив у підмайстри до трунаря Сауербері).

Гренуй важко працює, терпить побої, страждає від хвороб. Єдина його втіха та сенс життя вивчення нових запахів. Йому однаково цікаві ü вишуканий аромат дорогих парфумів, і сморід вигрібних ям.

Якось на вулиці він зустрів юну дівчину, яка пахнула ніби «сама краса». Бажаючи заволодіти цим запахом, Гренуй задушив дівчину... Совість його не мучить. Навпаки, він щасливий, що здобув найдорогоцінніший у світі аромат. Після цього випадку Гренуй вирішив, що дізнався про запахи все, що його покликання — бути їх творцем, великим парфумером...

 

Німецько-французьке «Das Parfum» передбачає відтінки значення, які не передаються українським словом «запахи», включаючи в себе зачарування, одурманювання (а можливо, і ману). Хоч би якими були остаточні почуття, викликані прочитаною повістю, одурманений реципієнт «Запахів...» ще тривалий час перебуватиме в полоні чарів, які, ніби своєрідний аромат, духмяна аура, випромінюються цим твором.

Н. Білоцерківець. «Геніальна компіляція»

Далі П. Зюскінд створює суто детективну історію про «серійні» вбивства чарівних дівчат і «висмоктування» їхнього аромату задля єдиної мети створення непереборного запаху, який давав би необмежену владу над людьми. Тут письменникові став у пригоді досвід роботи сценаристом у кримінальних серіалах.

Гренуй таки досяг свого. І коли його викрили, як убивцю, схопили й вирішили стратити, він довів усьому світу, що «він Великий Гренуй». Натовп, який зібрався подивитися на страту цього монстра, ледь зачувши запах незвичайної рідини, яку так уперто розробляв Гренуй, ніби знавіснів: він не тільки не вимагав страти, не те що вибачив убивцю (а там же були й родичі загиблих дівчат!), а навіть полюбив Гренуя!

«Він, Жан-Батист Гренуй, народжений у найсмердючішому місці світу, вийшовши із покидьків, калу та гнилі, вирісши без любові, живучи без людського тепла, тільки завдяки впертості та непереборному почуттю огиди, малий, горбатий, кульгавий, бридкий, відсторонений, страховисько, як всередині, так і ззовні, він спромігся зробити себе улюбленцем світу».

Однак П. Зюскінд не такий простий, щоб отак легко «відпустити» читацьку аудиторію. Не такий простий і його «антигерой». Якщо в Гофмана крихітка Цахес просто насолоджується своїм прихованим даром привласнювати собі заслуги та любов людей, то Гренуй у подібній ситуації стає фігурою ледь не трагічною: «У цю мить Гренуй переживав найбільший тріумф свого життя. І він видався йому жахливим». Чому ж та мить його тріумфу, задля якої він стільки страждав і убивав людей, видалася йому жахливою? Виявляється, що «Гренуй не мав з того жодного задоволення. У ту мить, коли він вийшов з екіпажа на осяяну сонцем площу, із запахом парфумів, що збуджують людську любов, із запахом, над яким він працював протягом двох років, запахом, стати володарем якого він прагнув усе своє життя; у ту мить, коли Гренуй бачив і відчував, як непереборно цей парфум діє і як, поширюючись із блискавичною швидкістю, полоняє всіх, у ту мить у ньому знову повстала вся огида до людей, отруюючи його тріумф так, що він не відчував не те що радості, а навіть найменшого задоволення».

Кадр із кінофільму «Парфумер: історія одного вбивці»
(режисер Т. Тиквер, 2006 р.)

І навіть це ще не все: німецький письменник-постмодерніст переносить гру з читачем «на рівень вище». Виявляється, що «раптом Гренуй зрозумів, що ніколи не знаходив задоволення в любові, а завжди тільки в зненависті, тільки ненавидячи і викликаючи зненависть»...

Варто окремо сказати про талановиту знахідку II. Зюскінда наскрізну метафору запахів, яка «пронизує» увесь текст: від заголовка й до фіналу. Зверніть також увагу на потенційні можливості цієї метафори. Гренуй створив аромат, який викликає в людей любов до нього, любов бездумну, тотальну і фатальну, неначе до божества (та він себе й називає богом!). До того ж цей «аромат непереборної любові» передається під час дихання, а не дихати людина не може. Отже, вона приречена любити монстра! У цьому проглядається паралель до влади над натовпом Чіполло з новели Т. Манна «Маріо і чарівник». Якби Маріо вдихнув аромат Гренуя, він навряд чи вистрілив би... Час іде, і зло вдосконалюється?

Однак «бере вовк, та бере й вовка». Патрік Зюскінд неухильно й майстерно веде свого героя («антигероя») до неминучої розв’язки. Гренуй повертається до Парижа і йде на Кладовище невинних туди, де він з’явився на світ. Там біля багаття зібралися злодії й волоцюги. Гренуй з голови до ніг обприскує себе парфумами, і всі вони «відчули непереборну тягу до цієї людини-янгола. Янгол випромінював нестримне тяжіння, якому жодна людина не могла чинити опір, тим паче, що ніхто й не хотів опиратись, бо те тяжіння було їхнім неприхованим бажанням: туди, швидше до нього!..» Тож вони розірвали й зжерли свого кумира, своє божество. Прийшовши до тями після жахливого злочину, вони «надзвичайно пишалися собою. Вони вперше зробили щось із любові».

Що й казати, непростий «код» дає П. Зюскінд у фіналі твору. Це й жахливий факт канібалізму, це й пародія на прадавні свята бога, який зникає й повертається (скажімо, Діоніса), це й алюзія на загибель від рук вакханок міфічного співака Орфея... Отже, Гренуя не стало. Та не варто забувати пересторогу Л. Камю: «Бацила чуми не зникає». І може, десь щойно народився новий Гренуй?

1. Складіть хронологічну

 

Поиск по сайту: