Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Дайте характеристику образів Якима Сомка та Івана Брюховецького за романом П. Куліша «Чорна рада»

Реальні образи «Чорної ради» — гетьмана Сомка і кошового Запорозької Січі Івана Брюховецького — несуть з волі автора відповідне ідейно-концептуальне навантаження, репрезентують певну ідеологічну верству в Україні.

Яким Сомко. В образі Сомка автор відобразив свій ідеал гетьмана — освіченого, талановитого, розумного, здатного сильною рукою об’єднати всі землі України в самостійну державу, рівну серед інших європейських держав. Для цього, на думку героя (вона ж є й авторською), потрібно було утвердити старшинське панування, тримати в покорі голоту, встановити міжкласовий мир, піднести культуру й освіту, відновити давню славу України.Яким Сомко виступає проти поширення в Україні «шляхетських звичаїв», тобто впливу Польщі, й думає виступити проти Тетері — гетьмана Правобережної України, що знаходилася під протекторатом Польщі, з метою об’єднання всіх українських земель. Він вважає, що міг би розбити всіх своїх супротивників, претендентів на булаву, тільки «честь на собі кладе», не хоче братнього кровопролиття. Гетьман зневажає запорозький демократизм: «У них що ватажок, то й гетьман». Підтримує бунтарство міщан проти козаків, бо «козаки дуже вже розопсіли: "Ось ми — то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло — тілько по шинках вікна да пляшки бити"».Сомко відмовився тікати з в’язниці, і не лише тому, що не міг жертвувати заради цього життям товариша, а ще й через те, що не хотів міжусобиць, кровопролиття, які неминуче можуть повторитися в новій боротьбі за булаву. Його образ змальований у романтичному плані. Це виявляється і в зображенні його зовнішності («Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); «був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі, і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи»), і у вдачі, поведінці, вчинках.В образі Якима Сомка є й суперечливі, не зовсім привабливі риси, які можна зрозуміти лише в контексті традицій: зневажливо ставлячись до запорожців, він обожнював Кирила Тура за героїзм, відданість і мудрість; образив Лесю, коли в її присутності перевагу надав Кирилові Туру, дотримуючись козацької моралі; після поразки відмовляється від порятунку й подальшої боротьби, але робить це не лише заради друга, а й для спокою в суспільстві.Загибель Сомка трактується в романі як трагедія всього українського народу.

Сомко. Автор не приховує замилування цим героєм, наділяє його найкращими рисами. Сомко виступає як мудрий державний діяч. Його ідеал — соборна Україна, об'єднана під гетьманською булавою, звільнена від підлеглості Москві. «Дай Боже.., щоб обидва береги Дніпровії приклонилися під одну булаву!.. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случ і, та, держачись за руку з Москвою, громитимем усякого, хто покуситься ступити на руську землю!» Сомко мріє про сильну державу, де панувала б правда: «Уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди». Герой виступає втіленням моральних чеснот. Як справжній лицар, не допускає думки про власний порятунок ціною життя Кирила Тура.

Іван Брюховецький — запорозький кошовий отаман, проголошений січовиками гетьманом.Характер Брюховецького як історичної особи, його способи досягнення своєї мети в романі відтворено правдиво. Це був політичний авантюрист без совісті й честі, владнолюбна, хижа, підступна людина. Своїми демагогічними обіцянками, фальшивим народолюбством він зумів привернути до себе всіх, на кого йому можна було опертися для здобуття гетьманства.Спочатку ми бачимо Брюховецького в Романовому Куті, де він стояв кошем, в оточенні запорожців, городових козаків, міщан, селян. Іванець (а це прізвисько говорить про його низьке походження) навмисне принижувався, підкреслював свою безкорисливість.Зате на «Чорній раді» Брюховецький з’явився пишно вбраним, з гетьманськими клейнодами: булавою, бунчуком і корогвою, «позирав гордо, по-гетьманському, і тілько посміхавсь, узявшись у боки». Він був упевнений у перемозі, бо далекоглядно прихилив на свій бік московських бояр, князя Гагіна, який «взявши від Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає». Він проголосив рівність, запросив на раду «бургомістрів од міщан» та «мужицьких виборних». Однак ті, хто добре знав Брюховецького, розуміли, що це лише гра в демократію.Лицемірство Брюховецького виявилося ще й у тому, що перед обранням його на гетьмана він погодився на покарання Кирила Тура, а після того заборонив судити за ще гіршу провину Олексу Сечила, висміяв старійшин-січовиків і прогнав їх.Самолюбство й амбітність, підлість, уміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість Брюховецького дорого коштували тогочасному українському суспільству, призвели до великих усобиць та кровопролиття.

Іван Брюховецький до виборів являв собою простоту, щирість, обіцяв усім, хто його підтримає, усілякі блага. І портретна характеристика автора відповідна: «чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, в полатаних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно... Так наче собі чоловічок простенький, тихенький». Брюховецький шанобливо називав козаків «товариство миле», «мої рідні братчики», «дітки», з особливою повагою ставився до старих запорожців, говорячи, що у-їхніх «шановних головах увесь розум сидить». Пізніше, ставши гетьманом, промовляє: «Обдули ми дурне мужицтво, обдули міщан, обдули й старих дундуків». Ось справжня сутність Брюховецького. Отже, народ помилився в своєму виборі.Прийшовши до влади, Іван Брюховецький жорстоко розправляється з політичними супротивниками. У літописі Самовидця повідомляється про цей факт: «Вступаючи в осінь, о святому Симеоні, того літа за позволенієм його царського величества наказав гетьман Брюховецький постинати гетьмана Сомка і Васюту, полковника ніжинського, полковника лубенського, осавулів та інших полковників заслано на Москву, котрих на Сибір заслано, немало старшини козацької».

Висновок. В образі Якима Сомка автор висловив власне розуміння й оцінку подій минулого, політичні симпатії й антипатії. І хоча історія свідчить, що був він далеко не безгрішний у політиці, в романі ж Сомко — кришталево чесна й порядна людина. Тож цей образ — літературний, а не історичний. А образ Брюховецького як історичної особи, людини підступної та непорядної, в романі відтворено правдиво.

****

У романі діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко, Богдан Хмельницький, Вуяхевич, ніжинський полковник Васюта Павло Тетеря),проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора, – Кирило Тур, Пугач, Василь Невільник, Леся, Черевань, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, Мелася Череваниха, Тарас Сурмач, Гвинтовка та інші.
Образ дороги — не тільки композиційний стрижень твору, а й засіб творення характерів. Як і в народній творчості, він підкреслює в героях роману козацьку витривалість та відвагу, що виявлялися в далеких і виснажливих походах, тяжких боях. Показовим тут є хоча б епізод герцю Кирила Тура та Петра Шраменка.
Дорога – є визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв, в яку вирушає священик Шрам із сином Петром, прямуючи з Правобережної України на Лівобережну до гетьмана Сомка. На цій дорозі стрічаються їм люди різні за соціальним походженням і політичними поглядами, а молодого Шраменка чекають і щасливі пригоди.
Кожен образ «Чорної ради» — від реальних: гетьмана Сомка, кошового Запорозької Січі Брюховецького, ніжинського полковника Васюти — до придуманих: кобзаря, курінного отамана Кирила Тура, старого запорожця Пугача, Петра та Лесі, несе з волі автора відповідне ідейно-концептуальне навантаження.
Гетьман Сомко і колишній паволоцький полковник Шрам виступають за союз з Росією, за централізовану феодальну державу, старий запорожець Пугач — за демократичну козацьку республіку, ідеалом якої є для нього соціально справедлива Запорозька Січ.
Змальовує Куліш і свій ідеал заможного хуторянського життя (поміщика Череваня), ідею абсолютної свободи, романтичного злету вільної людини на крилах сердечного захоплення і безоглядної готовності до самопожертви, втіленої в образі курінного отамана Кирила Тура.
Відтворена у романі широка, вільна стихія соціальних пристрастей кидає по грізних хвилях політичних амбіцій і міжусобиць корабель української державності, за кермо якого хапається і кошовий Запорозької Січі Брюховецький, і зорієнтований на польсько-шляхетську підтримку Тетеря, і дещо ідеалізований Кулішем гетьман Сомко.
Сюжет «Чорної ради»
динамічний та напружений. Центром його є історичні події 1663 року на Україні, боротьба між Сомком та Брюховецьким за гетьманську булаву, виступ народних мас проти пригнічення своїми ж таки панами, козацькою старшиною. Яким Сомко походив з переяславських міщан, був рідним братом першої дружини Богдана Хмельницького. Козацькі літописи подають Сомка як людину великої вроди й розуму. У часи визвольної боротьби проти Польщі Сомко став прилуцьким полковником. Коли ж помер Богдан Хмельницький, а булава не втрималася ні в руках Виговського, ні Юрася, Сомко активно прагнув зібрати чорну раду (такі ради носили характер заколотів, державних переворотів, були підступними стосовно правлячого гетьмана, тому називалися чорними), бо сподівався, будучи вже наказним гетьманом, здобути булаву собі.
Був Яким Сомко далеко не ідеальною людиною, не цурався, як і Брюховецький, писати доноси на своїх конкурентів царю, але перед Ніжинською радою повівся благородно і навіть погодився поступитися булавою Васюті, щоб тільки вона не потрапила в руки Брюховецькому. Та було вже надто пізно думати про єдність після затяжних міжусобиць – Іванець використав усі можливості бути вибраним.
Після поразки на Ніжинській «чорній» раді Сомко просив притулку й оборони в російських представників Ромодановського й Гагіна, але ті видали його Іванцеві, який не забарився приректи в'язня до смерті.
Звісно П. Куліш ідеалізує в романі образ Сомка. Наказний гетьман Сомко щиро засмучений недолею рідного краю, він — продовжувач справи Богдана Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: «Зложити докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва приклонились під одну булаву!»(с. 44). Він щирий і незлобливий лицар, гордий і розумний ватажок. Коли вірні йому козаки вирішили покласти голови, але не віддати свого гетьмана на поталу, він говорить: «Братці милі! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна!» (с. 135). Портрет Сомка у романі подано романтичними фарбами, виразами схожими на історичні пісні та легенди, автор нам подає гетьмана таким, яким бачив його народ: «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи…» (с. 42).
Благородно поводиться він в останню годину життя, відмовляється врятуватися ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в'язниці. Сомко виступає за єднання з Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, з повагою відгукується про запорожців. Він виступає у романі уболівальником за долю України, не хоче, щоб через його особисті інтереси почалися чвари.
В уявленні П. Куліша саме така людина могла об’єднати в одне могутнє ціле Україну, тому і Сомко в романі носій саме цієї ідеї – прибічник возз’єднання Право- та Лівобережної України. В романі цю ідею висловлює полковник Шрам: «— Браттє моє миле! — рече тоді полковник Шрам.— Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а іду от чого. Україну розідрали надиос: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама ію собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві,— а в нього душа щира, козацька,— так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться, їдьмо за мною на той бік: тебе казаки поважають, твоєї ради послухають...» (с. 16).
Сомка автор наділяє характерними рисами українського полководця і державного діяча – тими рисами, якими наділив його народ в думках, піснях легендах.
На відміну від ідеалізованого образу гетьмана Сомка. Образ Брюховецького змальований автором в більш реальному ключі. Звісно, що Куліш негативно оцінює свого героя. В першу чергу це виражається в словесному портреті Брюховецького в романі: «…іде збоку чоловік середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякою люду — і запорожці, і городове козацтво, і мішане, і прості мужики-гречкосії…Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на ньою, не подумав би, що в сій голові вертиться що небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка…» (с. 102).
Риси характеру Івана Брюховецького – це самолюбство і амбіційність, підлість, вміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість. Ця авторська характеристика збігається і з історичною постаттю Брюховецького, його підступність та лицемірні вчинки, які зафіксовані літописом, ми вже розглядали у попередньому, другому розділі. Своє негативне ставлення до героя автор постійно підкреслює зневажливими характеристиками та висловами: «…мізкує собі ледачий Іванець», « – позирав гордо…узявшись у боки… Брюховецький суне», тощо. Брюховецький прямий антагонiст Сомка. Вiн лукавий, пiдступний, хитрий, пiдлий. Обiцяючи зменшити побори старшини i обмежити захоплення нею маєтностей, втираючись у довiр'я простолюду, вiн намагається справити вигiдне враження, бути малопомiтним, скромним. А добившись свого, вiдверто й цинiчно розкривається перед тими, хто його пiдтримував. Пiсля Чорноп ради Брюховецький брутально лає голоту («мужва невмивана», «дурне мужицтво»), загрожуючи всiх порiвняти батогами, глузує зi старих сiчовикiв.
Прибiчником Брюховецького стає новоявлений магнат Гвинтовка. Колишнiй козак, посiвши величезну займанщину, перетворився на пана. По-панському свавiльний вiн iз слугами, з мiщанами, яких називає «хамовим кодлом», «вразькими личаками» i наказує бити й гнати зi свого двору батогами. Його речi та звичап, на думку Шрама, годились би i звiрю Єремi Вишневецькому. А Черевань влучно пiдмiчає: «То були Вишневецькi та Острозькiп, а тепер пiшли князi Гвинтовки...» (с. 86). Не переконання веде Гвинтовку до Брюховецького і доля Украпни його не хвилює. Вiн спритно орiєнтується, на чиєму боцi тимчасова перевага, щоб не програти. Гвинтовка запанував на польсько-російський манер (то він вів себе як князь, заради чого й одружився з ляшкою, то, як російський поміщик, полював з хортами й обзивав слуг «чертями»). Гвинтовка на перший план ставить власне багатство, високий титул і розкіш, а не Україну. Шрам так характеризує суть Гвинтовченого «патріотизму»: «І Єремі дорога була Україна, і він махав за нею шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?».
Куліш показує, як Гвинтовка ламає усталені законом і мораллю правила у ставленні до власної дружини, безцеремонно втручається в особисте життя небоги, Лесі Череванівни, намагаючись її одружити то з Вуяхевичем, то з Брюховецьким, щоб закріпити своє полковництво при новому уряді родинними зв’язками.
Хоч Кулiш змалював постатi авантюрника Брюховецького i його прибiчникiв дещо однобоко, свiдомо перебiльшивши пх негативнi риси, роман звучить досить реалiстично.
Отже, якщо образ Сомка автор змальовує в прикрашеному вигляді, прагнучи показати людину державного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує як підступну, зрадливу і властолюбну натуру. Це політичний авантюрист, людина без честі і гідності.
В ряду історичних персонажів, Куліш згадує і Павла Тетерю – сумнозвісного гетьмана Правобережної України. Відчуваючи сильне невдоволення народу, Юрась Хмельниченко на початку жовтня поклав булаву й постригся в ченці, призначивши Тетерю наказним гетьманом. За кілька днів Тетеря скликав на раду в Чигирині правобережну старшину й чернь, де його обрали гетьманом, з тим, що Україна та Запорозьке військо й надалі визнаватимуть залежність од Польської корони. Тетерю вибрано не одностайно.

Прибічники Росії не схвалювали його кандидатуру. Одразу ж після виборів Тетеря відкрито перейшов на бік Речі Посполитої. Збереглося кілька його листів до польського короля, в яких він просить надіслати йому в поміч коронні війська, щоб спільно з ними вигнати орду й приєднати також і Лівобережну Україну до Польщі.
Тетері довелося вступити в боротьбу з лівобережним гетьманом Якимом Сомком, а потім і з його наступником Іваном Брюховецьким, які намагалися об'єднати своєю булавою обидва береги Дніпра під зверхністю Росії.
Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама, палкого поборника об'єднання України. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама П. Куліш найповніше розкриває свої погляди.
Шрам — доброчесна, шанована людина, відважний воїн. Привертає до себе увагу незвичайна зовнішність цього полковника – священика. Мужньо веде себе Шрам у бою, його стійкість викликає здивування навіть у бувалих воїнів: «Що, тебе Господь сотворив із самого заліза?» (с. 118). Паволоцький полковник Шрам – одна з центральних постатей роману – людина досвiчена, мудра. Вiн добре розумiє, чого прагнуть претенденти на гетьманську булаву, правильно оцiнює їхнi полiтичнi та вiйськовi сили. Заради незалежностi України Шрам готовий вiддати сили й лiта, що йому судилося ще прожити. Вiн їде до Якима Сомка, щоб словом i дiлом допомогти йому в цiй справi – «привернути всю Україну до однiєї булави».
Шрам – iдеально-романтичний образ, який усiма силами прагне добра та спокою Українi. Навiть стосовно єдиного сина Петра, якому Божий Чоловiк пророкував, що той помре своєю смертю, вiдповiдає: «Нехай лучче поляже од шаблi i од кулi, аби за добре дiло, за цiлiсть України, що ось розiдрали надвоє» (с. 18).
I загинув Шрам теж за Україну, коли, рятуючи Паволоч, сам здався Тетерi й прийняв усю вину на одного себе: «Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти» (с. 156).
Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, із зневагою ставиться до простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьому захоплюється їх героїчними подвигами у минулі часи. «Перевелися тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди тікав щонайкращий люд з городів, а тепер хто йде на Запорожжя? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба»,— говорить Шрам (с. 37).
Проте в ставленні до козацтва Шрам, як і сам П. Куліш, досить непослідовний. Він захоплюється їх героїчними вчинками в боротьбі проти польської шляхти, татарських людоловів, їх відвагою, відданістю січовим звичаям, безкорисливістю. Із вдячністю пригадує, як запорожці (отаманом яких виявився саме Кирило Тур) врятували йому життя.
Гідний батька його син Петро — «орел, не козак». Хоробрий, завзятий та мужній, він робить перші успіхи у військовій справі — здобуває вороже знамено. Петpо Шpаменко – лицаp, добpий козак, сміливий, завзятий, мужній. Його хоpобpість і відданість батьківщині дивує бувалих козаків: «Hе кожен здатен під кулями велику pіку пеpепливти». По-лицаpськи відбиває він у Киpила укpадену дівчину, захищає її честь.
Петро Шраменко і Кирило Тур — юне козацтво, оповите романтикою і гідне подиву. Молоді козаки добре знають звичаї Запорізької Січі і продовжують її традиції, втілюють у собі кращі риси запорізького козацтва — волелюбність, завзяття, героїзм.

Молодість прагне слави і звитяги, самостверджень. Водночас вихідці з різних станів Кирило Тур і Петро Шраменко далеко не завжди розуміють один одного, їх політичні й моральні орієнтири часто не збігаються. Звичайно, по-різному виховували своїх синів синів Іван Шрам і рядовий запорожець Тур, який зовсім маленьким хлоп’ям привіз Кирила на Січ, де той і виріс. Старий Шрам хотів бачити Петра патріотом, людиною твердої вдачі і відповідно формував його, хоч Петро був у душі ліриком. Кирило ж на корзацькій вольниці виріс гордим, впевненим у своїх силах, ніколи нікому не поступався гідністю. Коли Петро не міг протистояти в суперництві Сомкові, бо був підлеглим гетьманові, то для Кирила в любові всі рівні. І Петро, і Кирило полюбили дівчину щиро, але Петро добивався взаємності, а Кирило, за козацьким звичаєм, вважав, що для повного щастя вистачить і його любові, а жінка полюбить потім. Варто звернути увагу на той факт, що з часом Кирилова любов не погасла й не пропала. Саме він хитрістю врятував Лесю від шлюбу з нелюбом, але не присилував стати його дружиною, а залишив у Череванів, даючи право вибору.

Кирило — найколоритніший, найяскравіший персонаж роману. Змальований Тур неоднозначно, багато чим нагадує героїв народних дум та історичних пісень. Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за бойове побратимство, козацькі звичаї.
Курінний отаман запорожців, мужній, але химерної вдачі воїн. Життя його сповнене пригод, те, що він робить, під силу лише велету. Головне для Кирила, сина запорожця, — козацька честь: «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного» (с. 63). Мета його життя — здобути славу, що переживе лицаря. Головне, щоб лицар стояв за праве діло і бив ворога. Життєва філософія Кирила — філософія свободи, любові та гуманізму, коріння яких у легендах та переказах про козака Мамая, у характерництві запорожців. Пантелеймон Куліш, творячи образ Тура, використав розповіді про козацьку винахідливість і безпечність: зокрема, про те, як козаки напускали ману на ворога й тим-то так легко перемагали його. В основі химерності Кирила — глибока й вразлива українська емоційність, безмежна любов до людини й світу, прагнення зігріти, розвеселити світ.
Позиція Куліша щодо кармазинників і низовців відбулася і в зображенні Петра та Кирила, але силою художньої правди автор не тільки визнав запорожця героєм, а навіть змалював виразніше і яскравіше, ніж Петра. До того ж Кирило постає перед нами сформованою особистістю, людиною, яка вже визначилася, а Шраменко – інколи зовсім дитиною.

Інший представник запорізького козацтва в романі — «січовий дід» Пугач. Старий Пугач змальований у романтичному ключі, він охоронець козацьких звичаїв. Цей образ ілюструє кращі традиції Запорізької Січі. Пугач усюди, за будь-яких умов відстоює правду, незважаючи на те, хто йому протистоїть. Він хоче, щоб на Україні не було «ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого». Так, на «чорній раді» він підтримував Брюховецького, але відчувши справжню суть цього демагога, та ще коли побачив, що новий гетьман почав виявляти зневагу до демократичних традицій запорізького козацтва, з гнівом картає його та рішуче пориває з ним.
Козак Пугач – це носій народної моралі, старий січовик, який на своєму віку не раз був кошовим отаманом. Але все ж таки він наївний, мов дитина. Спираючись на його авторитет, добився булави Брюховецький, а полковницького пірнача – Гвинтовка. Та пізніше Пугач став їм не потрібним, смішним. З нього Брюховецький навіть жорстоко познущався, висміявши старого перед усією громадою. Цікаво, що в цей момент Пугач ще не бачив у Брюховецькому зрадника, але вже розпізнав покруча, який кине під ноги одвічну січову мораль.

Дещо в іншому аспекті слід розглядати образ Тараса Сурмача. Він щиро захищав інтереси свого стану, мав мужність говорити правду в очі навіть грізному й авторитетному Шрамові. До протесту Тараса штовхнула образа, бо його і таких, як він не прирівняли у правах з реєстровими козаками. Після романтики Хмельниччини Тарасові вбилося в тямки те, що бути козаком – вигідно. Підмовлений посланцем Брюховецького, він вимагав рівності, а ця рівність в Сурмачевому понятті означала мати право стати козаком, а потім і в старшини вибитися. Ніжинська рада відкрила Тарасові очі на обіцяну Брюховецьким рівність. Він сам бачив, як запорожці грабували Ніжинських купців, сам же з гіркотою признався Череваневі, що усвідомив свою помилку.
Надзвичайно цікавим є образ Василя Невольника.Ця зламана неволею, а пізніше прислужництвом особистість. У часи своєї молодості Василь був одним одним з найкмітливіших козаків, знав грамоту і Дніпрові гирла. Доля зробила з колишнього лицаря страдника, яскравим свідченням чого стало його нове прізвище – Невольник. Добровільно прийняте рабство в Череваня доконало Василя до решти.
Цікавим і неоднозначним в романі є образ поміщика Череваня. Черевань брав участь у визвольній боротьбі українського народу проти Польщі, займаючи високі посади у війську Хмельницького. Автор, на жаль, не уточнює, ким в цей час був Черевань, але факт збагачення завдяки військовим трофеям і можливість стати тестем гетьманові (а в цьому разі мало було багатства і вродливої доньки, неодмінною умовою мусив бути і високий рід) свідчать про те, що під час Хмельниччини Черевань командував щонайменше полком. Хоча для П. Куліша він є уособленням «хутірської ідилії», все ж таки його образ важно назвати позитивним.

Черевань прикипів до свого багатства і взагалі з хутора нікуди не виїздив. Війна, а потім легке збагачення зруйнували в його душі почуття милосердя. Навіть не дивлячись на те, що Черевань людина доброзичлива і щира, коли він з родиною приїжджає до Гвинтовки в трофейному ридвані, княгиня, впізнавши свою карету, мліє, а Черевань, сам люблячий батько, зі сміхом і навіть насолодою розповідає, як козаки розправилися з князем і дітьми, що їхали в цій кареті: князя віддали татарам в полон, а маленького сина кінськими копитами потоптали.Для Череваня поняття України уособлює його хутір: «А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти, або пити, або ні в чому хороше походити?» (с. 32). Він на перший план ставить власне багатство і розкіш, а не Україну. Черевань іде на компроміс із своєю совістю, він погоджується їхати на вибори в Ніжин суто з особистих корисливих міркувань, що пізніше, на «чорній» раді, проявилося в наївному: «Я свого зятя на всякому місці оберу гетьманом» (с. 133).

Череваневою жінкою була українка, яка керувала своїм чоловіком, як хотіла. І Черевань і Череваниха дуже любили свою єдину доньку, але не догледіли її ні першого разу, коли викрав Кирило Тур, ні другого, коли Гвинтовка фактично почав торгувати Лесиною вродою заради власної вигоди. Навіть звістку Тура, що з Лесею нібито хоче одружитися старий Брюховецький, Черевані сприйняли з покірною готовністю.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.